Кравчук весело підморгнув Наталі:
— Усе йде як слід. Можеш починати.
До кабінету Лежнєва, куди прийшла Наталя, конвоїр ввів Анісімову.
— Підслідну приведено на допит, — офіційно доповів він. — У коридорі їй намагалися передати сигарети. Ось.
Ставши до Анісімової спиною, він дістав із кишені і віддав Наталі сигарети. Вона поклала їх у шухляду столу.
— Гаразд, — кивнула Наталя конвоїру. — Чекайте на підслідну в коридорі. Сідайте, Анісімова.
Це був початок поєдинку, в наслідку якого Наталя не сумнівалась. Їй здавалося, що все враховано, все передбачено. У сусідній кімнаті були Винник і Кравчук; у коридорі — конвоїри, невдовзі мав надійти Лежнєв. На якусь мить їй навіть стало шкода Анісімову. Немолода жінка вже понад місяць сиділа в камері попереднього ув’язнення. Тепер її охороняють наче якогось хижака. Може, все це даремно? Може, вона просто жінка, що заплуталась і безнадійно опустилась?
Одначе треба було починати допит, і Наталя постаралася зосередитись. Як вона й чекала, Анісімова попросила сигарети.
— Я не терплю диму, — сказала Наталя. — Після допиту віддам їх вам.
Анісімова не стала сперечатися. Вона поводилася незвичайно: сиділа згорбившись, розмовляла тихо. На її спотвореному обличчі алкоголічки застигла гримаса, що ледь нагадувала усмішку.
Наталя сказала, що прохання Анісімової про допит порушило план слідства: на сьогодні призначено очні ставки і вже викликали свідків.
— Те, що я хочу сказати, їх не стосується, — махнула рукою Анісімова.
— Тим краще. Тоді давайте спершу виконаємо цю, як ви самі розумієте, необхідну формальність, а потім я уважно вислухаю вас, Дарино Федорівно.
Анісімова не заперечувала. Чотири очні ставки пройшла швидко, оскільки нічим, крім іще чотирьох протоколів, не доповнили справи. Ні звинувачена, ні свідки не відмагалися, не викручувалися. Що було — те було. Свідки недобрим словом згадали Пашку-Трактора, який запропонував їм і їхнім приятелям зібратись у той нещасливий вечір на квартирі в Анісімової і навіть дав гроші на випивку, але сам не прийшов. До Анісімової особливих претензій не мали. Підтвердили свої попередні свідчення про те, що господиня тільки пила з ними горілку, а потім пішла спати. Всі визнавали аморальність вчиненого, присягалися більше такого не повторювати і слізно благали не повідомляти, що сталося, на місце їхнього проживання, роботи і навчання.
Кілька разів згадували ім’я Сільви Пєтухової. Хімічна брюнетка сказала, що Сільва була ініціатором тієї гидоти, яка мала місце після випивки. Анісімова цього свідчення не підтвердила, зіславшись на те, що дуже сп’яніла і пішла на кухню. Вона навіть обірвала брюнетку:
— Чого ти на Сільву гребеш? Вона непогана дівчина: добра, не нахабна — не така, як ти. Не пофортунило їй у житті, і в цьому вся причина… Жаліла я вас, через те й страждаю. Мені ж не було ніякого навару з усього цього. Склянка горілки та порожні пляшки.
Коли брюнетка пішла, Анісімова важко зітхнула і сказала Наталі:
— Знаю, осуджуєте мене. Мовляв, і така Дарина, і сяка. А ви в душу мою загляньте, життя моє розберіть. Може, тоді й по-іншому думатимете. Пияцтво? Розпуста? Правда — не заперечую. Але коли це почалося? Не знаєте? Тож-бо й воно! Ви на обличчя моє подивіться: рот скривлений, ніс набік, ліва щока до правої тягнеться. Потвора. Мара! Плюнути в таку пику, та й то не кожен захоче. А я ж не завжди була така. Скажу — сміятися почнете, я була красива. По-справжньому красива. Не вірите?
— Чому ж, вірю.
— До двадцяти восьми років я всього зазнала: голод, холод, війну; але мені було все байдуже: я була красива, — підперши рукою щоку, вела далі Анісімова. — Пішов од мене той, кого любила. Думала, кінець усьому. Їду на річку топитись, а зустрічні чоловіки очей з мене не зводять. Ці погляди тоді нове життя подарували. Веселе, відчайдушне. І полетіло моє життя на крилах срібних: усе погане, горопашне пропливало десь унизу, не торкаючись мене. Багатою не була — щасливою була. Таланило в усьому, будь-які двері одчиняла; куди хотіла повертала — не було мені перепони. Бо красива була! Я тоді не розуміла того — думала, випадково мене підхопив щасливий вітер; зрозуміла, коли обличчя втратила… Думаєте, брешу, вигадую?
ebooksa