— Савицький, доцент кафедри судової медицини і обласний судмедексперт. Ви ж про нього розповідали. І про його «Волгу» блакитного кольору, — глумливо мовила Наталя.
— Не знаю я ніякого Савицького! — вигукнула Анісімова. — Шеф він.
— Звісно, ви хотіли, щоб ми прийняли його за Шефа, — жорстко мовила Наталя. — Тільки він не Шеф, Дарино Федорівно, і ніколи ним не був.
— Полюбовника свого хочеш вигородити? — крізь зуби процідила Анісімова.
— Хочу, — розсміялася Наталя. — Ось бачите, Дарино Федорівно, як багато ви знаєте про нього. Про нього і про мене. Скажу по секрету: він уже мій чоловік. Як же мені не вигороджувати його, самі подумайте. Ви вигороджуєте Шефа, а я — Савицького. Кожен вигороджує того, хто йому ближчий. Правда ж?
Наталя помітила, що Анісімова тягнеться до важкого прес-пап’є. Вона вчасно перехопила її руку, і Анісімова, зойкнувши, сіла на підлогу. Це був її черговий «номер».
— Встати! — наказала Наталя, дивлячись прямо в очі обвинувачуваній.
Та неквапливо підвелася, позадкувала до стіни.
— Збиткуєшся, руда? Зраділа, що на слові мене підсікла? Очі свої рисячі батьківські запалила. Блимай ними скільки завгодно! Не боюсь я тебе! Батька твого боялась, а тебе не боюсь, хоч ти й схожа на нього: і волосся, і очі, і голос — викапаний батечко. Тільки він ніколи горлом не брав — говорив тихо, але так, що в людей кров у жилах крижаніла.
— Що ви белькочете, Анісімова? — зблідла Наталя. Звідки Анісімова знає її батька? Невже вона каже правду? Ні, це чергова провокація. Яка негідниця! Знає, куди цілити. Із Савицьким не вийшло, то з другого боку вдарила — з того, який нічим не захищений…
— Ну от що, Анісімова, — насилу стримуючись, мовила Наталя. — З мене досить ваших інсинуацій. Розмовляти з вами я більше не бажаю. Та це не означає, що з вами не розмовлятимуть інші.
— Стривайте, Наталю Сергіївно, — блискавично змінила тон Анісімова. — Не поспішайте викликати конвой. Встигнете. Мені відомо, що означає латинське слово інсинуаціо — наклеп, брехня, вигадка. І якщо давати оцінку моїй заяві про Савицького, то її справді можна охарактеризувати як інсинуацію. Але зрозумійте й мене: нове звинувачення, яке ви ладні мені пред’явити, надто серйозне, щоб я не спробувала одвести його… Пер фас ет нефас[8], якщо ми вже перейшли на латинь…
Наталя не вірила своїм вухам: це говорить Анісімова — двірничка, що утримувала кубло розпусти, спекулянтка, п’яничка? Та сама Анісімова, мова якої звичайно була пересипана жаргонними, напівграмотними словечками?..
— Але те, що я в хвилину надмірного хвилювання сказала про вашого батька, зовсім не інсинуація, — примруживши одне око, вела далі Анісімова. — Ні-ні, я більше нічого не скажу. Ви мені все одно не повірите. Найкраще про все це може розповісти вам сама Ірина Дмитрівна, ваша матінка.
— Звідки ви знаєте мою маму?! — не тямлячи себе, закричала Наталя.
— Спокійно, Наталю Сергіївно. Спокійно. Не треба хвилюватись. Якщо це так зацікавило вас, спитайте свою матір: «Ким доводився б мені Оскар Фріснер, особливо уповноважений Головного управління імперської безпеки, штурмбанфюрер СС, якби він, певна річ, лишився живий?»
Наталя не ввійшла — влетіла в кабінет криміналістики. Її била пропасниця. Кравчук і Винник кинулися до неї.
— Наталю Сергіївно, що трапилось?
— Наталю, що таке?
Наталя сіла на стілець, затулила обличчя руками.
ebooksa