Анісімова знову кидає на Наталю вивчаючий погляд, і Наталя знову удає, що не помічає його.
— А що записувати? — всміхнулася Анісімова. — Ніякої користі для вас у моєму базіканні немає. Я все це так, знічев’я, розповіла, трохи душу перед вами розважила. Не з цим на допит просилася.
— А з чим?
Анісімова деякий час мовчить, немовби збирається з думками, а потім каже:
— Совість мене замучила, Наталю Сергіївно. Я ж старшому слідчому громадянину Трачеві не все розповіла. Не хотілося брати ще один гріх на душу. А тепер зрозуміла — мучитимуся, коли про ту людину не розповім. Знаю, підозрюєте ви, що Анюта не своєю смертю померла. Не поділяла я, скажу чистосердо, вашої думки. Та останнім часом сумніви в моє серце вкрались: а що коли ваша правда? У камері, знаєте, всього передумаєш. Був у Анюти один постійний полюбовник. З ним вона найчастіше приходила. Гарний, хоча й сивий. Дуже статечний чоловік. Машина у нього своя, грошей завжди повні кишені. Він Анютою крутив як тільки хотів. І не те, щоб вона його любила — боялась більше. Чого — не знаю. Пам’ятаю, одного разу розсердився він і при мені надавав їй ляпасів. Навідліг бив так, що аж у мене в вухах лящало. А вона сиділа, наче паралізована, не підвела, щоб захиститися, рук. Ну та я в їхні справи не втручалася — мало що може бути між людьми. Але що мене збентежило — це його поведінка після Анютиної смерті. Зайшов він якось до мене, пам’ятаю, було це ввечері, сказав, що Анюта померла, і просив нікому не розповідати, що він у мене з нею бував. Десять карбованців на стіл поклав. Це мені, значить, щоб я мовчала.
Анісімова замовкла і глянула на Наталю, чекаючи запитання. І Наталя спитала — надто вже не терпілось їй спитати:
— А після цього він приходив до вас?
— А що йому в мене робити? Стара я для нього, — ухилилася від прямої відповіді Анісімова.
— Але ж у вас бували дівчата, — нетерпляче мовила Наталя. — Сільва Пєтухова, наприклад.
Цього не треба було казати. Наталя одразу ж зрозуміла свою помилку, та було вже пізно. По обличчі Анісімової немовби пробігла тінь.
— З дівчатами? — ще більше скривила рота Анісімова. — З дівчатами, правда, він приходив. І з Сільвою приходив.
— Хто ж він? — роблено байдуже спитала Наталя, бо це запитання давно вже треба було задати. — Як його звати? Може, ви прізвище знаєте?
— Прізвища не знаю. Імені він теж не казав. Анюта його Шефом називала. Так і я, так і Сільва його величали, — Анісімова трохи помовчала, а потім додала — Начебто медик. Як я зрозуміла, навіть лекції студентам читав. От тільки де — не знаю. У нього своя «Волга». Здається, блакитна.
Наталі стало весело. Спочатку навіть не зрозуміла, чого. В тому, що Анісімова брехала, брехала обдумано, хитро, — Наталя не сумнівалася. Вона чудово розуміла також, що мета цієї брехні — повести слідство по фальшивому сліду, в кінці якого — тут уже не треба бути особливо проникливим, — стояв Костянтин Михайлович Савицький…
— Викладіть свої свідчення у письмовій формі, — поклавши перед Анісімовою папір і олівець, сказала Наталя.
Поки вона писала, Наталя стояла біля вікна спиною до обвинуваченої, щоб Анісімова не бачила, як вона усміхається. Усміхається тому, що після болючих роздумів і страшних підозр зрозуміла всю їх безпідставність. Вона ще не була впевнена в цілковитій непричетності Савицького до цієї історії, але після «зізнання» Анісімової інтуїтивно відчула — не він! І якось одразу з плечей звалився важкий тягар. Мабуть, через те і стало їй весело. Мабуть, через те і усміхається.
Мельки глянувши на писанину Анісімової, Наталя сховала папір у стіл, а потім спитала ніби між іншим:
— Отже, Костянтин Михайлович приходив до вас із Сільвою?
Анісімова кивнула головою, але одразу ж, зрозумівши свою помилку, впилася в Наталю сповненим ненависті поглядом.
— Який Костянтин Михайлович?
ebooksa