— Десь у Лежнева мають бути сигарети, — ні до кого не звертаючись, каже він. — Ага, ось вони.
Він удає, що дістає з шухляди, а насправді — спритно виймає з кишені пачку сигарет «Мир» і закурює.
— Куріть уже й ви, Анісімова, — дозволяє Наталя, дістаючи з шухляди другу пачку сигарет.
Анісімова бере сигарети, просить у Кравчука сірник. Те, що пачка розпечатана, здається, не бентежить її, вона не звернула на це уваги. Та це тільки здається. Сигарети Анісімова поклала перед собою — отже, не сумнівається, що це та сама пачка, яку їй намагалися передати в коридорі. Сидить спокійно, мабуть, аж надто спокійно, з насолодою затягується димом. На Наталині слова: «Продовжимо нашу розмову, Дарино Федорівно?» — реагує не одразу. Тільки тоді, коли Наталя повторює цю фразу, Анісімова ледь помітно здригається, а потім, примружившись, дивиться на Супрун.
— Я вам усе сказала, — після деякої паузи каже вона.
Цю паузу, ледь помітну заминку перед тим і підкреслено байдужий тон треба поставити в один ряд з розпечатаною пачкою сигарет — обвинувачувана вирішувала, що їй робити.
— Так-таки все і сказали? — втручається Кравчук.
— Все, — спокійно відповідає Анісімова. Вона вже має якесь рішення. — Коли чогось не зрозуміли, можу повторити.
Вона дивиться на Наталю, і її рот кривиться в посмішці. Це виклик, і Наталя приймає його.
— Де ви познайомилися з Ганною Щербак?
— Я вже казала, в поїзді.
— В якому?
— Москва — Сочі. У неї і в мене була пересадка в Ростові. Сіли в один вагон. Там і познайомилися.
— Коли це було?
— У липні минулого року.
— Куди їхала Щербак?
— До моря. Відпочивати.
— А ви?
— І я їхала відпочивати. Тільки у неї була путівка в санаторій, а я — дикуном.
— Де ви відпочивали?