— Авжеж, — кривить рота Анісімова.
— Але вам буде пред’явлено звинувачення ще по одній статті кримінального кодексу.
— Стаття 211, — примружується Анісімова, — рік позбавлення волі або виправні роботи на той же термін.
— А ви непогано обізнані!
— Треба ж знати, на що йдеш, — посміхається Анісімова.
— Оскільки ми вже торкнулися минулого, — каже Винник, — давайте, Дарино Федорівно, уточнимо ще одну деталь. Коли сталася залізнична аварія, в яку ви попали?
— В лютому 1944 року.
— Де це було?
— Між Аткарськом і Саратовом.
— Яким поїздом ви їхали?
— Москва — Саратов.
— Правда. Цей поїзд зазнав тоді аварії, хоч і не такої страшної, як ви розповідаєте. Правда й те, що в саратовську залізничну лікарню 23 лютого 1944 року разом з іншими, що постраждали, привезли також Анісімову Дарину Федорівну, 1915 року народження. Ось її історія хвороби, — Винник узяв із папки ще один документ: «Велика кількість порізів обличчя, удар у грудну клітку…» Все сходиться. А отут уже щось не зовсім ясно: «… травматична ампутація частини лівої ступні». Як у вас із лівого ступнею. Дарино Федорівно? Тюремний лікар твердить, що вона у вас не пошкоджена.
Анісімова закурює ще одну сигарету.
— Не хочете відповідати? — питає Наталя. — Будете чекати очної ставки із справжньою Анісімовою Дариною Федорівною? З тією, чиїми документами користувалися двадцять чотири роки?
— Підожду, — кривить рота Анісімова. — Мені нема куди поспішати.
Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.
Винник і Кравчук переглядаються.
— Начебто все, — обзивається Винник.
Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.
— Капітан Кравчук, — басом каже він у трубку. — Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.
ebooksa