— Так. Не схожа?
— Та ні, — знітився секретар, — не в тому річ. Просто я вас знаю… Ви вчилися в сорок другій школі.
— Справді.
— А я в тридцять четвертій. Бачив вас на тренуванні. Якщо не помиляюся, ви були в гімнастичній секції.
— Був такий гріх, — усміхнулася. Наталя.
— Сідайте, будь ласка. Я такий неуважний, навіть не запросив сісти!
— І не відрекомендувалися, — усе ще всміхаючись, мовила Наталя.
— І справді! Роман… — він затнувся, а потім додав: — Роман Корнійович Білан.
— Супрун Наталія Сергіївна, — подала вона йому руку і розсміялася. — Який ви офіційний. Я вас теж пам’ятаю, Ромо! Ще з шкільних років.
— Як летить час! — вигукнув Роман. — Одне одного на ім’я й по батькові величати стали.
— Не кажи, — переходячи на «ти», мовила Наталя. — Вузи вже закінчили. Жах! Ти давно тут секретарюєш?
— Четвертий рік, — скрушно зітхнув Білан, — наче в казані… Сім тисяч комсомольців!
— Зате приємно, що тобі сім тисяч виявляють довір’я.
— Приємно то приємно, але ж доводиться крутитись, як білці в колесі. Та всяка писанина заїдає. — Він згріб зі столу купу паперів, запхнув їх у шухляду. Потім якось спідлоба зиркнув на Наталю, насторожено спитав: — Ти в якійсь справі до мене?
— Минулого року у вас тут була історія на вечірньому відділенні…
— Вечірників у нас немає на обліку, — швидко і, як здалося Наталі, з полегкістю сказав Білан.
— Я знаю. І все-таки допоможи мені.
Вона коротенько розповіла про Сільву Пєтухову.
— Джон, кажеш? Щось не пригадую. Інститут, звісно, великий, але таке ім’я я б запам’ятав.
— Співробітника з таким ім’ям у вас немає, — сказала Наталя. — Мабуть, це кличка.
ebooksa