— Я, ви і Полкан, — відповів, показавши на собаку.
— Типово російська кличка, — зауважив Лежнєв.
— Тут усе російське, — з викликом мовив Гімпель.
— Але ж самі ви не росіянин.
Старий усміхнувся.
— Націю людині дає земля, яка її породила. Недарма вона батьківщиною зветься. Я народився на російській землі, через те і вважаю її батьківщиною, а себе росіянином. А прізвище — це тільки прізвище. От у вас, даруйте, яке прізвище? — він скоса поглянув на Лежнєва.
— Звіть мене Василем, — усміхнувся той.
— Василем то й Василем, — байдуже сказав Гімпель. — Що ви не німець, я здогадався одразу.
— Тому, що розмовляю по-російському?
— Більше з поведінки вашої визначив. Я обережність у людині примічаю. От ви Полкана не побоялись, а його вовки сахаються, виходить, людина ви смілива. І все-таки обережність у вас є, хоча ви й намагаєтеся приховати її. А чого німецькому офіцерові на моєму фільваркові остерігатися?
— Ви спостережливі.
— Мисливець я, а без спостережливості в мисливському ділі не можна.
Лежнєв дістав і подав Гімпелю фотографію.
— Це велів передати вам Оскар.
У старого затремтіли руки, він не взяв — вихопив у Лежнєва фотографію. Вовкодав знову загарчав.
— Сиди, Полкан! Сиди! — схвильовано крикнув старий, не відриваючись од фотографії. — Марта… Ви були Оскаровим товаришем?
— Чого ж був? — усміхнувся Лежнєв. — Я й тепер його товариш. Оскар живий.
— Живий?! — геть розхвилювався. старий. — Але ж мені сказали…
— Заспокойтеся, дядьку Франце. Сталася помилка. Оскар живий і незабаром навідається до вас.
— Ви не обманюєте?