— Вірте мені: з Оскаром усе гаразд.
— Чого ж ми тут стоїмо? — заметушився старий. — Прошу вас, Василю… не знаю, як по батькові.
— Просто — Василь.
— Прошу вас, Василю, до хати.
— Я не сам, — зупинив його Лежнєв і стиха додав: — Зі мною троє товаришів.
Він показав очима на ліс. Якусь мить Старий мовчав, потім, стишивши голос, мовив:
— Учора тут поліцаї і солдати когось шукали. До мене заходили, питали, чи не бачив я людей у чорних куртках. Попереджали, що це дуже небезпечні злочинці — вбивають усіх, кого стрінуть: і жінок, і дітей.
— І ви повірили? — спитав Лежнєв.
— Та хто його знає, що то за люди? У лісі всякі вештаються: одні партизанами себе називають, другі самостійниками, треті дідько їх знає, ще якось, — він хитрувато примружився, а потім спитав — А ті, в чорних куртках, як себе називають, не чули?
— Чекістами, — не вагаючись, відповів Лежнєв.
Гімпель пильно подивився на Лежнєва, потім підійшов до вовкодава.
— Я на часину зачиню його в сарай, — сказав він. — А ваші хай з того боку огорожі підходять. Звідти у двір перелізти можна так, щоб од шосе непомітно було. У хату їм теж краще з ганочка не заходити. Я з причілка відчиню вікно. Те, що у ванькир веде. Хай вони поки що там посидять…
Лежнєв вийшов з двору і поволі рушив до лісу, тримаючись набагато ліворуч од того місця, де лежали його товариші. Коли б хтось і побачив на фільварку офіцера з автоматом через плече, то чогось незвичайного у його поведінці не помітив би. Завернув чоловік мимохідь у двір де Гімпеля; не ховаючись погомонів про щось із господарем, випив кухоль молока і пішов своєю дорогою. А за кілька хвилин люди в чорних куртках з тим же офіцером потай підійшли до садиби Гімпеля…
Останні п’ятнадцять метрів, які відділяли узлісся від садиби, вони повзли по-пластунськи, маскуючись у високій траві. Через лісу перелазити не довелось — Терьохін, трохи піднатужившись, розсунув лозу біля самісінької землі, і вони один за одним пролізли у двір. З причілкового боку мурованого будинку було відчинено віконце, і Лежнєв та його товариші опинилися в тісній, заваленій кіпами газет і порожніми корзинами комірчині. Не встиг Петро Олійник розкритикувати їхнє нове пристановище, як з’явився господар. З неприхованою цікавістю розглядаючи десантників, він запропонував їм піти на кухню вмитися, попоїсти. Лежнєв перезирнувся з товаришами, і Гімпель помітив це.
— Не сумнівайтеся, на фільварку нікого немає. А якщо хто надійде, Полкан дасть знати; я його знов у двір випустив.
На кухні вже стояв великий таз, двоє відер з водою, чайник з окропом, на лаві лежали полотняні рушники.
— Обійдемося своїми, — мовив Лежнєв, дістаючи з рюкзака рушники. — Щоб вам, дядьку Франце, не пояснювати потім пралі, звідки взялося стільки брудних рушників.
— Я сам перу, — образився старий. — Відколи дружина моя, нехай царствує, померла, я все роблю сам. Тільки корову доїти та хліб пекти жінка приходить.
. — Тим більше гріх завдавати вам зайвого клопоту, — сказав Лежнєв, з насолодою скидаючи тісні чоботи.
Коли вмилися, господар поставив на стіл тарілку з великими шматками сала, миску квашеної капусти, круглий хліб, глечик молока.
ebooksa