— Не розпитуйте ні про що. Відкладемо розмову до завтра.
Сільва почула його шепіт.
— Ні. Я все розповім сьогодні, — сказала. — Зараз. Тільки ви записуйте, бо станеться, як учора.
— Не станеться, як учора, — запевнила її Наталя.
— Ні, — похитала головою дівчина, — він знайде мене скрізь. Ви його не знаєте. Він пройде крізь двері і стіни; його ніхто і ніщо не зупинить.
Дівчина говорила спокійно, уже не плачучи.
— Сільво, не мели дурниць, — обірвала її Наталя. — Ти тут у цілковитій безпеці.
— Все одно він уб’є мене, рано чи пізно, — мовила дівчина. — Та байдуже. Я розповім усе. Тільки ви неодмінно записуйте.
Наталя хотіла знову заперечити, та Лежнєв випередив її.
— Я запишу ваші свідчення, — сказав він Сільві і присунув стільця до тумбочки.
Медсестра принесла ліки, але Сільва відмовилася їх приймати.
— Я повинна встигнути розповісти все, — сказала вона серйозно, — а ці ліки, можливо, отруєні. Не подумайте, що я заговорююсь: я надто добре знаю Шефа — він здатний на все.
Наталя перезирнулася з Лежнєвим. Обоє подумали про те саме: треба дати Пєтуховій спокій — вона ще не зовсім оговталась. Та Сільва вже почала розповідати і зупинити її було неможливо.
— Коли ви, Наталю Сергіївно, кудись пішли, я сіла на лаву в коридорі. Сиділа і думала. Я вже зрозуміла, що вскочила в халепу, що справа не тільки в моїй поганій поведінці…
— Сільво, може, поговоримо ввечері? — скориставшись з першої паузи, запропонувала Наталя. — Ляж поспи, а ввечері ми прийдемо знову.
Пєтухова похитала головою.
— Я не знаю, що буде зі мною ввечері. Вислухайте мене до кінця… Я думала про своє життя. Не пам’ятаю, куди я дивилась, але Шефа побачила, коли він уже стояв поруч. Він з’явився так несподівано, що мені стало страшно. Я вирішила, що він уже все знав і вб’є мене тут, у коридорі: адже я розповіла про нього слідчому…
— Дурниці! — не витримала Наталя, — Подумай сама: звідки Шефові було знати, що ти мені розповідала?
— Міг підслухати під дверима, — серйозно сказала Пєтухова. — На щастя, він не встиг цього зробити. Та це я зрозуміла пізніше; як зрозуміла і те, для чого знадобилася йому. Ви не уявляєте, як мені було страшно: здавалося, він бачить мене наскрізь, читав мої думки. Я навіть перестала дихати. Він звелів, мені йти з ним. Коли проходили повз чергового, Шеф однією рукою боляче стиснув мені лікоть. На вулиці стояла «Волга», за кермом сидів Пашка — Трактор…
— Хіба Пашка в місті? — спитав Лежнєв.
ebooksa