«Привид» не може втекти

Більше в підвалі нічого не знайшли.

Того ж дня Наталя і Кравчук побували в Івана Гавриловича Щербака і показали йому три різні жіночі косинки. Іван Гаврилович безпомилково впізнав жінчину косинку.

А ввечері до кабінету криміналістики заглянув Олександр Юхимович Трач, який щойно повернувся з відрядження. Лежнєв розповів йому про останні події і спитав, що він про все це думає. Трач довго і зосереджено тер щоку, а потім сказав:

— Я певен, що історія з кублом розпусти на Вітебській вулиці — це якийсь хід у зовсім іншій грі.

— Чому ви так думаєте? — поцікавилась Наталя.

Анісімова оселилася на Вітебській на початку січня цього року. Чотири місяці сиділа, як миша під віником. І тільки наприкінці травня організувала кубло розпусти. Але й тоді, зауважте, діяла дуже обережно. А ось двадцять сьомого липня — того самого вечора, коли до неї нагрянула міліція, — влаштувала справжню оргію. Наче на показ — заходь і складай протокол. Та й міліція прийшла до неї не випадково — батьки однієї дівчини заявили. А їм — і це теж симптоматично — за кілька годин до того підкинули в поштову скриньку конверт з фотографіями, які компрометували їхню доньку. Потім хтось зателефонував і повідомив про наступне зборище на Вітебській. Аналогічні попередження, як я встановив, одержали ще дві матері, — їхніх дочок теж запросили того вечора до Анісімової.

— По телефону щоразу дзвонив той самий чоловік? — поцікавився Кравчук.

— Дзвонив чоловік, а чи той самий — важко сказати. Себе він не називав.

— Схоже на те, що це справді заздалегідь продуманий хід в іншій грі, а точніше — в злочині, — мовив Лежнєв.

— Виходить, Анісімовою вирішили пожертвувати? — спитала Наталя.

— Вона щось на жертву не схожа, — всміхнувся Трач. — Хитрує, плутає. Хоча, здавалося б, чого їй викручуватися? Спіймали на гарячому, і вона це чудово знає; жінка вона бувала: мала судимість. В одному тільки я не певен…

Він обірвав фразу і допитливо глянув на Лежнєва.

— В чому саме? — спитав той.

— У тому, що вона Анісімова…

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Йому пощастило вхопитися за виступ і вдержатися на даху, а потім сповзти до віконця на горищі. Внизу шаленів собака. Лежнєв уже втиснув плечі в напівкругле віконце — добре, що Петро Олійник здогадався зірвати дошки, які закривали його зсередини, — коли у дворі залунали голоси:

— Полкан, що сталося? Кого ти там побачив?

— Мабуть, кота, — сказала Ольга:

— Старий не держить котів, — відказала Ада. — Може, рись? Тут водяться рисі. Могла й на дах вилізти… Ти куди?

— Піднімуся загляну на дах. Тут є скоби.