— Тепер уже ні, — якось дивно всміхнулася Сільва.
— Шеф погрожував тобі? — запитала Наталя.
— Він тільки спитав, коли ми сіли в машину, чи називала я слідчому Пашчине прізвище. Я зрозуміла, що признаватися в цьому не можна. Сказала, що про Пашку мови не було. Тоді Шеф чомусь посміхнувся і дав мені сигарету. Він завжди частував сигаретами, коли був у доброму гуморі.
Сільва здригнулася, щільніше закуталась у ковдру, хоча в палаті було тепло.
— Ми довго петляли містом, — вела вона далі. — Їхали по якихось незнайомих мені вулицях. Згодом Шеф велів мені лягти на підлогу. Я спробувала заперечувати, але він ударив мене в лице, стягнув на підлогу, накрив брезентом. Але перед тим я встигла помітити, що ми під’їжджаємо до парку Слави. Не можу сказати, скільки ми їхали потім: півгодини чи годину. Їхали весь час прямо. Раптом Пашка загальмував і сказав, що попереду патруль автоінспекції. Шеф поставив мені на спину валізку. «Для маскування», — сказав він, а Пашка вилаяв мене. Коли машину почало підкидати і я застогнала, Пашка зажадав, щоб Шеф задушив мене. Шеф прибрав валізу, одгорнув брезент і сказав, що виконає Пашчине прохання, якщо я не замовкну. Більше я не стогнала… Наталю Сергіївно, можна, я ляжу? — спитала вона.
— Лягай, звичайно, лягай, — сказала Наталя. — Може, відпочинеш трохи?
— Ні, — мовила Сальва. — Відпочивати мені нема чого. Спина болить, але я не стомилася.
— Патруль зупиняв машину? — спитав Лежнєв.
— Не зупиняв. Коли ми поминули патруль, Пашка з полегкістю зітхнув.
— А чи скоро після того почало трясти?
— Хвилин через десять. Шеф сказав Пашці: «З’їжджай тут». Я відчула, що машина повернула ліворуч. Через деякий час ми зупинилися. Шеф і Пашка вийшли з машини, про щось порадилися. Потім Шеф велів мені вилазити. «Волга» стояла в лісі серед ялин. Коли ми вийшли з ялинника, я побачила порослі кущами і травою руїни невеличкого будиночка. Від нього лишилася тільки частина стіни, фундамент і кам’яні східці. Інших будівель поблизу я не помітила — кругом був ліс. А десь за деревами. лунали дитячі голоси. Я озирнулась. Пашка кинувся на мене з кулаками, але Шеф спинив його. «Не тут», — сказав він. А коли Пашка одійшов, шепнув мені: «Не бійся, я не дам тебе скривдити».
Обережно ступаючи, ввійшов Володя Кравчук, подав Лежнєву записку. Той прочитав, кивнув головою. Кравчук понишпорив у кишенях накинутого на плечі білого халата, дістав і поклав перед Сільвою паперовий кульок.
— Цукерки «Білочка», — сказав він. — Лікуйся, Пєтухова.
Сільва трохи розгубилася, потім боязко всміхнулась і чомусь глянула на Лежнєва.
— Беріть, беріть, — сказав той. — Якщо вони отруєні, то капітан помре перший: він, поки йшов сюди, добру половину з’їв.
— Тільки три штуки, — образився Кравчук.
Сільва всміхнулася сміливіше, взяла цукерки, подала Наталі. Лежнєв вийшов покурити. Пішов і Кравчук.
Коли Лежнєв повернувся, Сільва про щось пошепки розмовляла з Наталею. Побачивши його, обидві замовкли. Лежнєв удав, що нічого не помітив.
— Продовжимо? — спитав він діловито.
— Коли ми вийшли з машини, — знову почала Сільва, — Шеф прихопив із собою валізу. Біля руїн він вийняв із валізи ломик і ним відсунув горішню сходинку ганку. Це була навіть не сходинка, а камінна плита. Під нею зяяв вхід у підвал. Перший з ліхтариком опустився Пашка. За ним довелося лізти мені. Шеф поліз останній. Підвал був довгий і вузький. Ми пройшли кроків двісті і опинились у великому приміщенні, до половини заваленому землею.
ebooksa