— Добрий вечір, пане! — сказав він, шанобливо скидаючи шапку.
— Добрий вечір! — відповів Антон, ніби повертаючись з іншого світу.
— Ви знаєте нашу мову? — здивувався старий.
— А чому б не знати? Хіба я схожий на людину, що впала з Місяця?
— Ні, пане, але я подумав, що ви англієць з Комісії.
Старий поставив кошика на землю, ударив кресалом і запалив люльку.
— Ви давно в цих краях? — спитав Антон, підходячи ближче.
— Та вже давненько, бо й народився тут, але скільки років, — важко підрахувати. Чи то шістдесят п"ять, чи то сімдесят — навіть піп не може сказати.
— Ви рибалка?
— Був замолоду. Тепер мені доручили маяк.
— А, ви Іфрім, доглядач маяка?
— Саме так.
— О, а я вас шукав… Ваша баба чогось трохи зла!
— Здичавіла в цій пустелі!..
Антон Лупан хвилювався, але ніхто не зміг би здогадатися про його думки, дивлячись на нього збоку.
— Візьміть, будь ласка, сірники, не мучтеся з кресалом.
— Дякую, пане, є і в мене сірники на маяку. Комісія дала засвічувати ліхтарі. Але для люльки кресало краще.
— Ви поспішаєте?
— Ні, бо сонце ще не зайшло, а ліхтарі вже протерті.
— Скажіть, — спитав Антон, намагаючись погамувати калатання серця, — ви, часом, не знаєте, що сталося з цим кораблем?