Капітан дістав нову «Гавану» й відкусив кінчик.
— Ти спатимеш у моїй каюті — п"ять ікосарів[3]. Він спатиме на палубі — два ікосари. Іншого місця в мене нема.
— Де він спатиме, побачимо потім. Отже, така ваша мова: сім ікосарів — і по руках.
Капітан зачудовано закусив сигару: «Треба було сказати двадцять, а може, навіть двадцять п"ять ікосарів. Ну й віслюк же я!» Але вже пізно, капітан мусить дотримувати слова, якщо він капітан.
Візник з Ієремією перенесли скриню на палубу, і тепер два подорожні могли вирушати в дорогу.
Капітан поспіхом спустився в каюту, швиденько замкнув шафи й шухляди, показав пасажирові, де той спатиме, а сам зібрався до міста.
— Коли ми вирушаємо, кіре Яні?
— Якщо буде попутний вітер, то завтра в обід!
— Ну, Ієреміє, пора пересвідчитись, чи справді той баран такий смачний, чи тільки здається.
І вони обидва попрямували до носового люка.
— Добридень, палікари![4] — гукнув Антон Лупан з порога. — Зичу вам смачного, бо, бачу, маєте біля чого поратись. Здається, ви роздобули чудового барана!
— Просити до столу! — сказав один чоловік із екіпажу, почервонівши, мов парубчак, бо саме він вибирав і смажив барана.
Це був корабельний кок і водночас помічник стернового Ніл Жіфер Ісмаїл, людина років сорока, дрібненький, але жилуватий, як і всякий моряк, з кругленькою головою, з жовтим від природи, а не від якоїсь хвороби обличчям, з настовбурченими під носом-картоплиною вусиками, ніби він сердився на весь світ.
— Та невже! — вигукнув стерновий, не обертаючись до прибулих. — Аби я не залишив його на Червоному морі, то з голосу міг би сказати, що це Антон Лупан!
При цих словах він повернув голову і ледь не вдарився об стелю, бо був майже вдвічі вищий, ніж Ісмаїл.
— Свята прародителько, та це ж таки він! — вигукнув, то бліднучи, то червоніючи. — Звідки ви тут, пане? Невже з нечистим злигалися?
Антон Лупан пильно глянув на нього і прояснів на обличчі:
— Невже це ти, Герасім-контрабандист із роду шахраїв і дурисвітів?
— Так, це я, пане, ви можете кричати скільки завгодно, я тут не боюсь нікого. То в Порт-Саїді я попросив би говорити тихше: мені дуже не подобаються арабські в"язниці.
Вони потиснули один одному руки, потім щиро обнялися, як двоє давніх друзів після довгої розлуки.
ebooksa