На обрії виднілися дими багатьох пароплавів, але вигляд пароплава не заспокоює душу моряка, який стоїть стійма в заснулому океані, а ще дужче розлючує її.
Годині о другій по обіді на південному заході загриміло, та це нікого не схвилювало. Трохи згодом у тому ж таки напрямку нечітко завиднілися хмари. За годину вони почали проступати чіткіше, поволі здіймаючись, і тоді ніхто вже не сумнівався, що треба готуватися до бурі. Океан ожив, обличчя людей проясніли. Кілька блискавок шмагонули на горизонті. Капітан полегшено зітхнув: краще вже ураган, аніж штиль!
Океан почав хвилюватися. Та враз буря ніби зупинилась на місці, на мить запала могильна тиша. Люди побачили, як з протилежного боку швидко наближається білуватий туман, ніби охоплений полум"ям, що покривало весь обрій на північному сході.
— Арматан! — вигукнув мимохіть Антон, розлючено вдаривши кулаком по парапету.
Кок зацікавлено глипнув на нього, жартівливо підморгуючи:
— Пане, чому сердитись?
— Облиш, Ісмаїле, зараз сам побачиш!
Чорні хмари подалися назад, на південь, мов боялися зустрітися з тим дивним туманом. Тої миті, коли вітрила «Сперанци» почали тріпотіти, на палубі раптом війнуло гарячим вітром, сухим і задушливим, ніби десь відчинилася велетенська розпалена піч.
— Що це таке, пане? — спитав Герасім, охоплений принаймні подивом, якщо не острахом, хоч він ходив по багатьох морях і зазнав усіх можливих випроб.
— Це арматан, Герасіме! Бери стерно в руки, і якщо вже він нас захопив, то принаймні скористаємося з цього, бо уникнути його не вдасться.
Географи й мореходи рідко згадують про цей вітер, зате аборигени на заході Африки дуже добре знають його, палючий, мов вогонь. На щастя, арматан віє лише три-чотири рази на рік у період з липня по жовтень і щоразу залишає по собі спустошення. Температура його досягає сорока градусів, він настільки сухий, що через кілька днів висушує навіть сік у деревах. Він приносить із Сахари дрібний пісок пустелі у вигляді жовто-рудої хмари, крізь яку ледь-ледь пробивається слабеньке світло сонця. Вода миттю випаровується, залишаючи по собі лише сухе місце та сліпучий пісок.
Деякі мандрівники твердять, що після зустрічі з арматаном сторінки їхніх книжок, захованих глибоко в валізи, скручуються так, ніби вони лежали біля багаття.
Якщо вітер віє довго, то на п"ятий-шостий день тріскаються шибки, розколюється дерево, починають руйнуватися стіни хат. Але найбільш страждає людське тіло: пересихає в роті, шкіра чахне, відмирає і за кілька днів починає лущитись і опадати, мов листочки на кукурудзяному качанові.
У тубільців єдиний захист від цієї напасті — вони безперервно намашуються жиром, а потім на нього клейким шаром прилипає пісок. Втім і сама назва вітру пов"язана з цією практикою —
Коли почався арматан, «Сперанца» була на південь від Канарських островів, точніше, згідно з записом у бортовому журналі, на 27°15′ північної широти і 14°33′ західної довготи, тобто миль за сорок від африканського берега. Тут вітер уже не був такий спекотний. Але все одно, коли настав вечір, палуба й щогли шхуни біліли, ніби вимащені вапном.
Разом із сутінками задуха зменшилась, та другого дня арматан знову показав свою силу. Екіпаж, який досі ночував на палубі, перебрався в каюту, щільно зачинивши двері й задраївши ілюмінатори, — це трохи допомогло уберегтися від піску, зате повітря стало геть задушливе. Кожен із них, поспавши годину-другу, прокидався, мокрий від поту. Вахтові — в дозорі й за стерном — відчували, що пісок непомітно проник за куртки, набився у волосся, у вуха, скрипів на зубах.
Ця мука тривала майже всю ніч, вранці теж було не легше.
Перед обідом задуха стала нестерпною. Люди ходили напівголі, виливали собі на голову відра води, а вона вмить випаровувалась, змащували тіло олією, на яку налипав пісок.
Стерновому боляче було дивитись на компас, що теж побілів, як і все довкола.
Океан, хоч і порізаний довгими хвилями, здавався мертвим: зникли і альбатроси, і літаючі риби, і касатки — взагалі все живе.