Люди безперервно пили воду, намагаючись утамувати спрагу, але вода лилася в горло, ніби в діряву торбу, вони не відчували її смаку й не могли напитися.
— Скільки це триватиме, пане? — питав то один, то другий хрипким голосом.
— День, два, — відповів капітан.
А втім, екіпаж не панікував і терпляче ждав закінчення цього випробування.
Третього дня під вечір, коли «Сперанца», пройшовши триста миль, перетнула північні тропіки, арматан ущух. Через півгодини почало сутеніти, повітря проясніло, стало видно зорі — такі лискучі, ніби їх натерли піском.
Наступного дня знову почав дихати з норд-осту жаданий пасат, і невдовзі спогад про арматан стерся, як стираються всі погані спомини у душах сильних людей. Життя на кораблі знову набуло звичного ритму, але хоч екіпаж і забув про арматан, пісок ще цілий тиждень скрипів у них на зубах. Ісмаїл, якого від певного часу переповнювали добрі наміри, зібрав його повну банку.
— Що ти з ним робитимеш, Ісмаїле? — спитав здивовано Герасім.
— Чистити каструлі, робити гарний блиск!
12 вересня «Сперанца» залишила по лівому борту острів Сан-Антоніо, найзахідніший із групи островів Зеленого Мису, і звідси вже по-справжньому почався перехід через Атлантику. До Пернамбуко вони мали пройти по прямій лінії понад тисячу триста миль, а це означало цілі тижні навігації поміж небом і водою. Полярна зірка опускалася дедалі нижче, знову пасат почав вагатися, нагадуючи мореходам, що вони наближаються до екватора, де їх, звісна річ, чекали нові випроби.
І в один із таких днів сталася розв"язка справи, затіяної Ісмаїлом.
УРАГАН
16 вересня зграя касаток повернула за бразільським пароплавом, що йшов у Європу; цього ж дня зникли й літаючі риби, показавшись востаннє в сліпучому полудневому світлі. Досі вони літали, табунами, вихоплюючись із хвиль там, де ти їх не сподіваєшся, і від того поверхня океану здавалась затягнутою мантією з голубого оксамиту, поцяткованого іскристими блискітками всіх кольорів. Одна з таких зграй майже вся потрапила на палубу, і на обід екіпаж востаннє мав нагоду поласувати їхнім м"ясом, бо за останній час таке траплялося дуже часто.
Одразу після обіду пасат ущух.
«Сперанца» перебувала в точці з координатами 10°15′ північної широти, 20°40′ західної довготи, тобто їй залишалося пройти ще миль із шістсот до екватора. Звідси починалась тривожна зона безкінечних штилів, непостійних вітрів, злив, бур та ураганів, які виникають зненацька.
Капітан вдивлявся в горизонт, питаючи самого себе, котрий із цих феноменів звалиться на них, бо барометр, хоч і не дуже впевнено, падав з учорашнього дня, хитаючись між бурею та ураганом.
На розпеченій сонцем палубі в нерухомому повітрі починалася задуха. Екіпаж знову став похмурий, хоч кожен добре знав, що цей штиль один із найнезначніших.
Кок заніс три пляшки віскі в каюту Мартіна Стрікленда.
Капітан глянув на стрілку барометра, яка погрозливо стрибнула вниз, глянув на небо, що зненацька потемніло на норд-весті, і відчув полегшення: ураган!
Найрозумніше було б спустити вітрила, залишивши тільки мале штормове, і прийняти ураган з корми, бо найкращий захист від бурі — тікати разом з нею. Але це означало б відхилитися від дороги на десятки або й сотні миль, тобто втратити цілі дні. А «Сперанца» не могла собі такого дозволити, бо саме в цей час її сестра «Есперанса», знайшовши притулок у котрійсь із бухт північніше Магелланової протоки, закінчувала, мабуть, останні приготування перед дальшою дорогою.