Усі чотири невшкоджені фелуки закрутилися навколо них, потім знову кинулись у погоню. Але «Сперанца» тим часом відійшла вже далеко, маври ще трохи переслідували її, потім повернули до мису Спартель.
Антон Лупан нахилився й підняв уламки підзорної труби.
— Жаль! — сказав він. — Я дуже звик до неї!
— Труба є ще один, а де феска взяти? — поскаржився Ісмаїл.
Його розкішна червона феска не годилася вже ні на що, бо окрім дірки від кулі, на ній залишились сліди від страв, які вилились із каструль.
І саме тоді, коли Антон підшуковував слова, щоб розрадити кока, з ілюмінатора кормової каюти долинув глухий, наче з бочки, голос:
— Капітане, мені здалося, чи й справді стріляли?
— Так, пане, стріляли, — капітан здивувався, почувши голос Мартіна Стрікленда.
— Полювали на альбатросів?
— Ні. Билися з піратами-маврами.
— Ага! Поранені є?
— На щастя, ні. Але якби не влучність моїх стрільців, то нами вже ласували б акули…
Минуть ще дні й тижні, поки Мартін Стрікленд знову подасть голос, але тоді він поставить у скруту весь екіпаж.
Люди, отямившись після сутички, побачили, що вже сутеніє. Західний пруг затягли почервонілі хмари, кинувши на океан дивний сплав, якого ніколи не створить жоден ливарник. Берег на сході зник давно, не видно було навіть фелук, але в повітрі плавав погрозливий і сумний дух.
Вільні від вахти люди впали знеможено на койки, навіть не поївши. При першій же зустрічі з океаном він виявився негостинним.
Сильний північний вітер зненацька поступився вночі східному бризові, звістуючи наближення пасатів, але «Сперанцу» всю ніч мучила зла хитавиця, яка припинилась лиш на світанку. Зате після сходу сонця океан став такий голубий, як Середземне море, і спокійно дихав, ніби лагідна тварина, якої не слід боятися. Угорі ширяли альбатроси, виписуючи широкі кола над кораблем. Внизу вода кипіла від танцю тисяч найрізніших риб. Два ряди касаток супроводжували шхуну, плинучи обіч кожного борту, вони могли пливти так багато днів підряд, не лякаючись людей, котрі зацікавлено роздивлялися їх.
— Це дельфіни, пане? — спитав Мігу.
— Ні, але вони родичі і відрізняються тільки тим, що в них гостріші роти. Це касатки, морські тварини з роду китових. Вони виростають не більше метра, ну, може, півтора. А в холодніших водах, на півночі, досягають восьми метрів і навіть нападають на китів.
— На китів? — здивувався юнга. — А я думав, що на китів не зважиться напасти ніхто.
— То справді так, на них нападають тільки великі касатки, вбагатьох на одного.
ebooksa