На березі закричали люди, почали вити собаки.
— Всі на палубу! — крикнув Антон. — Травити весь ланцюг якоря!
Люди вибралися з трюму навколішки і так потяглися до носа, чіпляючись то за парапет, то за бухти канатів, намагаючись підтримувати один одного у сліпучій темряві.
Це була не буря, а бунт природи, бо, всупереч усім законам, вітер охоплював тебе і ззаду, і спереду одночасно, віяв по палубі в усі боки, проникав за парапет, за люки, поміж бочки з водою, не даючи змоги знайти захисток.
На березі літали, сплівшись у клубок, палаючі гілки й головешки, вихоплені з вогнищ алкалуфів, і, промчавши над водою, тонули в морі. Берегів не видно було, але чутно, як вили собаки.
— Кинути другий якір! Травити весь ланцюг! — крикнув Антон.
Хоч навколо не видно було й на півкроку, усі відчули, як корабель ковзнувся на схід, почули, як зуби якоря дряпають грунт. До протилежного, підвітряного берега було майже дві милі, але до середини бухти дно, звичайно, глибшало, і незабаром, оскільки ланцюги були не досить довгі, якорі мали висмикнутись і віддати корабель на поталу вітрові.
Уйляв — вітер, який виникає на Вогняній Землі будь-якої пори року, не попереджуючи про себе нічим. Він майже вертикально падає з вершин гір на море такими потужними поривами, що може покласти корабель на бік. Небезпека більшає поблизу берега, куди він часто скидає гранітні брили й вирвані з корінням дерева, які змітають усе на шляху.
«Сперанца» швидко просувалася на схід, якорі орали морське дно, щогли вигиналися, готові тріснути, а ванти дзвеніли, пересилюючи своїми звуками вітер. Трохи згодом — це тривало, мабуть, не більше кількох секунд — всі відчули, що хитавиця наростає, ланцюги перестали скрипіти, і тоді стало ясно, що якорі вирвалися з дна.
Відтепер вони опинилися в руках долі, ніхто не міг нічим зарадити, залишалося тільки чекати кінця. Спробувати поставити вітрило — означало, що воно вмить буде пошматоване вітром. А якби навіть і вдалося його поставити, то про яке маневрування можна думати, коли від однієї щогли не видно до другої, а довкола острови!
— Кинути штормовий якір! — крикнув Антон, вирішивши поставити проти уйлява всі можливі засоби.
Штормовий якір — це довгий мішок, відкритий з обох боків, мов водостічна труба, зшитий із найгрубішої парусини і такий великий, що в нього могло б поміститися все майно корабля. На одному з кінців є металеве кільце, яке тримає його відкритим, за це кільце гусячою лапкою чіпляється канат або сталевий трос завдовжки метрів десять. Коли корабель не може ні маневрувати, ні кинути якір, а хвилі ледь не перекидають його, єдиним порятунком залишається цей мішок. За бортом він наповнюється водою, важчає і трос, який протилежним кінцем прив"язаний до носа, повертає форштевень до вітру і спиняє корабель.
Через годину уйляв трохи втихомирився, але ще дихав грозовими поривами. За кілька сотень метрів за кормою чутно було, як розбиваються об скелі хвилі, а це доказ, що берег близько, тепер уже ніхто нічого не міг зробити… Надходив кінець, це відчували всі…
Люди не бачили один одного, але між двома поривами вітру чули зморене дихання і вгадували погляди, сповнені відчаю й безнадії. Колись вони думали, що найбільша небезпека чаїлася в океані, в його безмежному обширі, а зараз розуміли, що берег — невимірно небезпечніший.
Тільки Ісмаїл посміливішав у ці важкі хвилини, у ньому прокинувся його давній егоїзм. І кок думав, теж по-гяурськи, майже радісно потираючи руки: «Ага! Хотіти висаджуватися я? Тепер висаджуватися всі!»
Але тут відчув, що палуба побігла кудись під ногами, і він ударився носом об парапет.
— Аллах, аллах!..
Він хотів був кинутись у воду, не думаючи про те, що людина, опинившись між скелями в розбурханому морі, не може мати іншої долі, аніж корабель, який вона покинула в такий підлий спосіб.
Ісмаїл підлий? Чом би не так! Тільки невимірний сум привів його до цього, тобто до думок і дій, несумісних з його вдачею.
Але вони не наскочили на скелю — це великий якір вгризся в пісок і втримав судно. Невдовзі і другий якір зачепився за дно, і десь за сотню метрів корабель зупинився під берегом, де шаленіли хвилі. Тепер обидва якорі тримали надійно, бо чувся тільки скрегіт напнутих ланцюгів.
ebooksa