Педро почав їсти, нахилившись до столу, затуливши тарілку ліктями, ніби боявся, що її хтось забере.
— Досить їсти! — трохи згодом сказав Мартін Стрікленд.
В очах Блека Педро сяйнула блискавка, мов полиск леза ножа. Чоловік, що сидів перед ним, несамохіть схопився за револьвер, та так і залишився, аж поки згасла лють метиса.
— Педро, повір, що я тобі скажу! Сьогодні ти зможеш поїсти, скільки захочеш.
Обличчя метиса розтяглося в посмішці — напівнедовірливій, напівщасливій.
— Педро, глянь! — Мартін Стрікленд дістав з нагрудної кишені витерту від часу фотокартку.
Метис боязко підійшов, узяв фотокартку брудними руками, нахилився до лампи і враз приглушено скрикнув — такий крик можна почути вночі в лісі, і не знаєш, чи то кричить звір, який нападає, чи той, якого переслідують.
Руки метиса затремтіли, підозріливі очі зробилися лагідні, теплі, на них навернулись сльози, і він прошепотів:
— Падре!..[14] Це мій батько, сеньйоре! Він живий?.. Де він?
Але метис і не чекав відповіді, він почав хитатися, притиснувши фотокартку до грудей, заплющивши очі, і тільки жалібно стогнав, повторюючи одне слово, в якому прорізувалась любов покинутого, загубленого в лісах сина:
— Падре!.. Гм-м-м!.. Гм-м-м!..
Мартін Стрікленд почекав трохи, потім підвівся, взяв його за плечі й посадив. Метис став покірливий, мов приручена тварина.
— Послухай, Педро! Твій батько, Філіпо, послав мене до тебе, щоб ти мені допоміг при потребі.
— Так, сеньйоре! Де зараз мій тато?
— У Канаді. Там у нього ферма й великий магазин, у десять разів більший, ніж оцей. Тато твій — чоловік багатий і шанований.
Метис щасливо усміхнувся.
— Гм-м-м!.. І він послав вас до мене, сеньйоре? Він не забув мене?.. Я вам допоможу, я зроблю все, що ви хочете.
— Добре. Так і казав Філіпо. Коли я повертатимусь, то заберу тебе з собою й заведу до нього, так він мене просив.
Блек Педро схопив пальці Мартіна Стрікленда й почав їх цілувати.
— Ви не обманюєте, сеньйоре? Ви візьмете мене до батька?
ebooksa