Підняти вітрила!

З капітаном досі ми ладнали добре, тільки нинішнього вечора посварились, я ледь не приставив йому револьвер до грудей. За нашою домовою ще з Марселя, він зобов"язаний везти мене цілий місяць туди, куди я захочу. А ти уяви собі, сьогодні ввечері, коли я повернувся від Саймонза Берта, він зустрів мене й попросив негайно вивантажуватись. «А наша домова?» — «То мене не стосується! Можете відшкодувати собі збитки з тих грошей, які нам належать!» Душе невинна, татку Джіме! Я маю їм заплатити двісті п"ятдесят фунтів стерлінгів, тобто справжнє багатство для цих гольтіпак-моряків, і я сказав, що вони або дотримають угоди до кінця, або я їм не заплачу нічого, навіть притягну до відповідальності через Морський трибунал. Ох і загнав же я в кут капітана, таточку Джіме! Бачив би ти його морду! Правду кажучи, я вже сягнув рукою по револьвер у кишені, бо здалося, що він зараз учепиться мені в горлянку. «І куди ви хочете йти?!» — спитав він, бризкаючи слиною. Я показав на карті: «До Ушуайї, в протоку Бігл!» Капітан подивився на карту, глянув на мене і почав сміятися, мов несповна розуму. «Гаразд, пане, — сказав він. — Вирушаємо негайно!..»

Але це я відійшов, тату Джіме! Я тобі кажу — потурбуйся про скриньку та папери й не базікай нічого: Курт Шлімбах сеї ночі віддав богу душу. На одного мерзотника в світі стало менше!.. А зараз я прощаюся з тобою, тату Джіме. Поцілуй стару за мене. Твій син, вдячний до могили…»

Корабельний дзвін вибив північ.

Мартін Стрікленд вийшов на палубу. Ніде жодного вогника, тільки ледь поблимував ліхтар на щоглі корабля.

РОЗДІЛ XXVII

УЙЛЯВ

Не можна сказати, що в Пунта-Аренас холодно. Влітку там п"ятнадцять градусів, іноді температура сягає й двадцяти п"яти, а взимку рідко опускається до мінус двох, — отже, можна вважати, що клімат там лагідніший, ніж у нас.

Однак, незважаючи на це, у грудні, коли в південній півкулі середина літа, екіпаж «Сперанци» дригонів цілий день, а Негріле звик жити в буді, яку йому змайстрував Ісмаїл.

Простоявши три дні в Пунта-Аренас, щоб запастися провізією на тривалий час, «Сперанца» пішла на південь, шукаючи шлях до протоки Бігл.

16 грудня вони вийшли з Магелланової протоки, де час від часу зустрічали то пароплава, то баркаса, тепер же бачили тільки хмари, сіру воду й мовчазні скелі. Та ще десь позаду можна було ледве розрізнити кілька пірог з тубільцями, які з незрозумілою впертістю йшли вслід за шхуною.

Перша з них з"явилася ще в протоці, біля мису Валентина, найпівнічнішій точці острова Доусон. Це була довга пірога, зроблена з видовбаного стовбура дерева, на веслах сиділи вісім алкалуфів, усі низенькі, згорблені, голі, з широкуватими фігурами, на плечах діряві накидки з борсукової шкури. Вони вискочили з-за скелі, коли шхуна проходила там, і пішли на неї, щось вигукуючи.

Побачивши, що вони озброєні луками й списами, Ієремія поклав руку на мушкет, але Блек Педро заспокоїв його: це не войовничий клич, люди просять милостиню — звичка, набута з приходом чужинців, бо жили вони тільки з того, що давала природа, і помирали від голоду, коли природа ставала мачухою. До того ж, просили не їжу, а іграшки, якими вони хизувалися.

Так Мартін Стрікленд найняв собі першу групу диких алкалуфів для промивки золота. Блек Педро не дозволив їм піднятися на палубу, а спустився в пірогу і, подарувавши найстаршому червону хустку з майна свого нового господаря, почав щось швидко говорити їхньою мовою. Терпляче вислухавши, алкалуфи почали ляпати його по плечах і по грудях, що було знаком довіри й згоди.

Пірога подалась до берега, аборигенам треба було всього кілька хвилин, щоб посадити на човни жінок, дітей та собак і рушити за «Сперанцою»; відтоді вони постійно йшли за нею.

— Та це ж як, пане, — питали люди в капітана, — у них нема ні хат, ні землянок, ні взагалі ніякого прихистку? Пірога — то все їхнє багатство?

Антон знав життя і звичаї тутешніх аборигенів із щоденника діда Леона та з книжок Дарвіна, а тепер побачив на власні очі те, про що ті писали п"ятдесят років тому.

— Так, нема в них нічого, — відповів він, дивлячись на алкалуфів, які вперто веслували. — Єдине їхнє майно — пірога й собака.

У наступні дні вони зустріли й інші племена алкалуфів, які теж вирушили за «Сперанцою». Звісно, швидкість вітрильника значно вища, ніж пірог. Вони так відставали, що губились із поля зору, і можна було подумати, що загубились назавжди. Але пізно вночі, іноді після того, як вахтовий дзвін вибивав північ, остання пірога прибувала на місце стоянки, і тубільці, хоч і стомлені дорогою, починали при світлі смолоскипів шукати між камінням скойки — єдиний свій харч.

«Сперанца» йшла між островами, супроводжувана цим дивним ескортом, який побільшувався з дня на день, набувши розмірів чималої експедиції.

Характер плавання цілковито перемінився. Тепер мало було одного стернового й одного дозорця. Тож від світанку, коли піднімали якір, і до ночі, коли його кидали знову, весь екіпаж стояв на палубі по бортах, пильнуючи за водою, щоб вчасно помітити гостряк скелі, прихований свинцевою водою. Увечері теж залишали двох вартових — одного на носі, другого на кормі.