Підняти вітрила!

Нарешті світанок почав вимальовувати неясні тіні — спершу з"явилась темна маса лісу, потім схили пагорбів, а пісок під ногами почав дивно виблискувати, ніби це і не пісок, а товчений діамант.

Волоцюга раптом зупинився, витріщив очі. Наступної миті він уже забув і про дощ, і про холод, і про Антона Лупана: припавши гострим носом до землі, ніби голодний ворон, що знайшов поживу, почав провівати вологий пісок.

— Золото, Педро! — заволав він. — Золото! Ми не йдемо нікуди, залишаємось тут. Бери алкалуфів, і розвантажуйте корабель!..

РОЗДІЛ XXIX

СЕЛИЩЕ АЛКАЛУФІВ

Аборигени на диво дуже вправно орудували сокирами. Швидко обтесавши колоди, вони з"єднали дві по дві піроги — вийшло щось на зразок понтона, яким вони й переправили вантаж на берег.

Мартін Стрікленд вирішив розкинути свій табір там, де його так безсердечно висадив Антон Лупан…

Три дні Антон Лупан вивчав берег, кілька кілометрів пройшов угору по течії, ледве пролазячи крізь повалені дерева, аж поки опинився перед стіною, яка здавалася неприступною. Це був не бескид, не кам"яний кордон, а зогнилі стовбури, принесені водою й закам"янілі у горловині долини, пролежавши тут десятки, а може, й сотні років. Дерева, геть зогнивши, вже не мали своєї форми, вони повгрузали одне в одне, утворивши руду масу гнилизни, яка стала тверда, мов випалена глина, від часу й тиску.

Крістя Бусуйок, що був разом з Антоном Лупаном, спробував цю стіну топірцем, подивився з одного боку, з другого, глянув угору, на високу вершину і скрушно зітхнув:

— Жаль дерев!

Тільки річка пробила тут собі русло, утворивши вузенький отвір. За цим кордоном починалась таємнича земля, по якій досі не ступала нога людини.

— Як нам пройти сюдою, плотогоне? — стурбовано спитав Антон.

— Пане, якщо ви дасте мені двох людей на поміч, за тиждень я прокладу вам дорогу в рай.

— А яким же чином?

Щось забагато говорить плотогон сьогодні! А той тільки спокійно махнув рукою, витер бороду і сказав:

— Побачите!

Не було далі сенсу гаяти тут час, бо дні минали, літо не чекало. Антон хотів тільки зробити невеличку розвідку і не йти далі, поки не знайде П"єра Ваяна. Може, той пішов угору протокою, може, теж зупинявся тут, але наткнувшись на цю перепону, пішов шукати зручніше місце.

На світанку четвертого дня «Сперанца» підняла вітрила, щоб вирушати у протоку на захід. Алкалуфи залишили роботу й зібралися на березі всі разом з жінками, дітьми й собаками.

— Блек Педро! — крикнув Антон Лупан.

— Гум-м!