Крістя Бусуйок знав, що прорве загату, але не думав, що саме сьогодні, дідько його зна, як воно сталося, ніби сам диявол підклав плече, щоб допомогти йому.
Увечері капітан зібрав людей у своїй каюті на раду.
— Хлопці! — почав він стурбовано. — Здається, я вплутав вас у велику халепу, але якщо гарненько розсудити, то тут нема моєї вини.
— А що сталося? — спитав Герасім.
— Боюсь, нам доведеться зимувати тут, відтак згаємо цілий рік. Ми занадто пізно прибули. Зараз рушила крига в горах, ми не зможемо пішки перейти до океану. Це означало б, що нас може захопити лавина й стерти на порох.
Люди стурбовано переглянулись.
— А що ж робити, пане?
— Що робити? Або чекати до весни, або відмовлятися від затії. Якщо ж відмовлятися, то навіщо було приходити сюди?!
— А з продуктами як бути?
Капітан підвів очі, глянув на кожного, здивований, що ніхто не протестує. Усі були спокійні.
— З продуктами?.. Ми ще раз підемо в Ушуайю, я вам дам гроші, щоб ви послали додому, хто це захоче зробити.
— Це було б непогано, якщо доведеться стовбичити тут рік, — сказав Герасім, кивнувши головою.
— Отже, ви залишаєтесь зі мною, і ми будемо зимувати тут, у протоці?
— А чому б нам не залишитись, пане? — сказав стерновий, ніби в нього давно була готова відповідь. — Я вже переговорив з усіма. Хіба золото може збирати тільки Стрікленд? Чи нам воно завадить?
— Ось так?! — нарешті зрозумів усе Антон. — Ну, гаразд, Герасіме, збирайте золото, тільки не дуже перевантажуйте трюм, бо коли будемо повертатися, нас кине на дно перша ж хвиля.
Люди засміялися. Їх теж приваблювало золото, вони знали йому ціну, то чому ж мали проходити повз нього й не покласти в кишеню!
А капітана доймали інші думки. Він дивився на алкалуфів і похмурнів. Ніяких перемін у їхньому житті не було. Вранці вони переходили річку, весь день стояли на колінах на мокрому піску, вибираючи золото для Мартіна Стрікленда, ввечері поверталися назад, через протоку. Жінки розпалювали вогнища, чоловіки, трохи напідпитку, ішли по скойки. І не мали вони часу ні полювати, ні рибалити, а вночі спали просто неба, збившись докупи.
Незрозуміло було, як ці люди, котрі так майстерно роблять піроги, яким не треба багато пояснювати, як збудувати склад, не здогадалися звести й для себе ся-кий-такий дах над головою.
І капітан «Сперанци» вирішив переселити їх до людського житла.
Проте першого вечора, коли Антон прийшов до них, алкалуфи його не зрозуміли, тільки здивовано дивились на нього, дехто навіть зайшовся сміхом. Навіщо їм хати, коли вони від народження звикли спати на землі?
ebooksa