Він піднявся на пристань, мокрий і задубілий від холоду. Десь далеко проспівав півень, сповістивши північ… Сліпо блимали, догоряючи, ліхтарі на всіх трьох кораблях.
Ледве Антон ступив на палубу «Пенелопи», як перед ним виросла чиясь тінь.
— Це ти, Ісмаїле?
Кок прислухався до холодного вітру з півночі, який погрожував посилитись до ранку, і гірко зітхнув:
— Цей вітер добре йти на Стамбул.
— Так, Ісмаїле. Кращого й бажати не треба.
Турок зітхнув ще глибше.
— Завтра ви сходити на берег?
— Так, я залишаюсь тут.
— І Герасім брати з собою?
— Так, беру. Я не знав, що він тобі сказав про це.
Після тривалого мовчання кок нарешті зважився і, звівши очі на Антона, сказав благально, впалим голосом:
— Пане, взяти і Ісмаїл!
При світлі ліхтаря, що висів на щоглі, очі його були жовті, сумні, наче в бездомного собаки, а на обличчі був вираз постарілої дитини, полишеної батьком-матір"ю. Тільки скуйовджені й погрозливо настовбурчені вуса, мов голки в їжака, здавалося, були готові щомиті встряти до бійки.
— Я стояти біля стерна, мити палуба, шити вітрила, робити все-все!.. — благально правив своєї турок. — Готувати мусака[8]… Пекти сараїлі[9]… Я гарний кок…
Антон деякий час зважував його поглядом. «Вірний і чесний», — вирішив він. Чи міг він знати, скільки прикростей доведеться пережити через цього сором"язливого Ісмаїла, у скільки халеп вони всі вскочать завдяки йому? І водночас чи міг він знати, яким дорогим, яким неоціненним виявиться одного дня цей невисокий і сумовитий чоловік, попри всі неприємності й халепи!
— Гаразд!.. — відповів він, повагавшись. — А ти знаєш мій намір?
— Знаєш: Герасім сказати.
— Ну, то ще раз зваж: ми йдемо на край землі.
— Іти зараз! — пожвавішав кок.