— Не турбуйтеся, пане: лопати знайде мій двоюрідний брат Хараламб.
Залишившись сам, Ісмаїл обережно сів на скриню Антона Лупана, запалив люльку, підтягнув ближче мішок — сірий, довгий і широкий мішок з парусини, в яких моряки тримають усе своє майно, і, понишпоривши в ньому, дістав продовгувату дерев"яну коробочку, повну пензликів та різних фарб у баночках.
Кок якийсь час дивився крізь прижмурені повіки на голий берег, освітлений вранішнім сонцем, потім дістав з мішка шматок пап"є-маше, розгладив на коліні, змішав фарби й почав малювати краєвид, який бачив перед собою.
Раптом Ісмаїл стрепенувся, вдихнув у себе повітря і, облишивши мистецькі вправи, метнувся в заклад черва дорогу.
— Кіре Арістіде! — закричав він, притиснувшись скуйовдженими вусами до шибки. — Класти лавровий лист, класти перець і робити малий вогонь! Згоріти риба!
Давши ці поради, Ісмаїл відійшов і глянув на вивіску. Йому давно кортіло намалювати її — нову, гарну, але грек, затятий і скупий, нізащо не погоджувався. Це була стара іржава вивіска, на ній ледь можна було прочитати:
АРІСТІДЕ ПАНАЙОТІС
кава чай обід
«У СУМНОГО ПАЛІКАРА»
— Навіщо сумний? — спитав Ісмаїл.
— Хай співвітчизники знають, як я тужу за батьківщиною.
Але кок дуже добре розумів цей хитрий виверт. Співвітчизники, які заходять до цього далекого від рідного краю шинку, веселяться, а не сумують.
— Усе гарно намалювати, написати Ісмаїл! — правив він своєї щоразу, коли проходив тут. — Гарно малювати, гарно писати: «У веселий палікар».
Даремно. Кір Панайотіс залишався несхитний.
Ісмаїл ще раз подивився на вивіску, похитав головою і знову повернувся до своєї картини.
А тим часом Антон Лупан і Герасім ішли вздовж протоки вниз. Невдовзі перед ними розкинулось море, позолочене сонцем, яке червоно сходило. На зюйд-ості ще видно було «Пенелопу», яка швидко віддалялася, гнана холодним бризом. У відкритому морі перекочувалися запінені хвилі — отже, вітер буде сильний.
Герасім зупинився на березі, засунувши руки в кишені, і дивився вслід судну. На його обличчя набігла тінь.
— Бачте, пане, — сказав він з якимось подивом, — кіра Яні я не поважав і тому зрадів, що трапилась нагода послати його до дідька, але за «Пенелопою» в мене болить душа. Я ходив на ній три роки, і хоч це були не легкі роки, зараз, коли вона пішла без мене, то таке враження, ніби я забув на ній частку своєї душі. А я оце стою й підраховую, якою повинна бути душа в моряка і що з неї залишиться, коли він залишає частку її на кожному кораблі, на якому плавав?
Антон Лупан поплескав його по плечу:
— Не думай про це, Герасіме! Незабаром ми матимемо чудовий корабель, а для роботи потрібна буде вся душа. Тож дивись, щоб із «Пенелопою» не пішла навіть крихта її!
ebooksa