Власник ятки дурнувато стояв по той бік прилавка.
— Нема в мене зараз! Хай прийде ввечері, я тоді йому дам!
Натовп почав ревти:
— Е-е, не крути, пане! Забирати — то ти знаєш, а віддавати…
І хоч як власник відмагався, врешті-таки вимушений був викласти золоту монету…
Переможець узяв її, подивився з одного боку, з другого, спробував на зуб, потер об порваний рукав, нарешті поклав до кишені і знову простяг руку до рушниці.
Антон Лупан, не відводячи погляду від влучного стрільця, підійшов до нього й поклав руку на плече. Це саме та людина, яка йому вкрай потрібна…
— Ходімо зі мною, хлопче! — сказав він тоном, що не допускав заперечень.
Але обірванець вагався, дивлячись на фігурки в глибині.
— Я зачиняю, не можу більше! — гаркнув власник ятки.
Антон стиснув за руку стрільця, тягнучи його за собою.
— Ходімо, і ти матимеш більше, ніж один пол!
Переконаний не словами, а рішучим тоном, чоловік затримався лише для того, щоб забрати торбу й мушкет, які лежали долі, гіпсового собаку й ножика з локомотивом.
Коли вони проштовхались на край пустиря, де людей було менше, Антон спитав:
— Як тебе звати, хлопче?
Той хотів був буркнути: «А тобі яке діло?», але, підвівши очі, побачив таку щиру усмішку, що відчув себе переможеним.
— Ієремія, — відповів довірливо.
— А мене Антон Лупан.
— Антон?.. У нас у селі був один дяк, його теж звали Антон. А ви не з попівського роду?
— Наскільки знаю, в нашому роду не було попів.
ebooksa