Далі Антон згадав те, що старий казав йому раніше. Ніхто не прийде на допомогу нещасним, коли пірати нападають і грабують викинутий на берег корабель: люди в місті сидять, замкнувшись, охоплені страхом. Тільки другого дня, коли пірати вже давно заховались по своїх кублах у комишах, нагодиться якийсь милостивий чоловік, перш ніж забрати сяке-таке добро, що залишилось тут, закопає тіла в пісок. Багато, мабуть, на цьому безлюдному березі лежить моряків, похованих без могильного насипу, бо ніхто не знає ні їхніх імен, ні бога, якого вони згадували перед смертю.
— Француза хто вбив? — здавлено спитав Антон.
Доглядач маяка витріщив очі й глибоко захрипів.
— Кажи, вбивце, бо я тебе не випущу живим! — заревів Герасім.
— Не знаю… Коли впав стерновий…
Слова його ледве можна було розрізнити. Коли впав Сотір, почувся звідкись, ніби згори, голос, який щось гукав до стернового незнайомою мовою. «На щоглу, за французом!» — гаркнув Безбородий. Він знав усі чужі мови. Тут блиснуло ще раз, і, підвівши голову, Іфрім побачив того француза, який добрався вже до половини щогли, — він був тільки в сорочці, білявий, високий і слабкий, але неймовірно затятий, стріляв з пістолета й дерся все вище — щоб не потрапити в полон.
Антон так стиснув кулаки, аж нігті вгрузли в тіло, хоч він нічого й не відчував.
— Далі! — видихнув.
Доглядач маяка глянув на нього закривавленими очима, кілька разів крякнув, сплюнувши червону слину, заплющив очі, глибоко зітхнув і витягнувся на піску, ніби дух з нього вилетів.
— Кажи далі! — прошепотів Антон, охоплений тривогою, якої не міг погамувати.
Та все марно. Старий лежав нерухомо й німо. Герасім знову кинувся до нього, але люди зупинили:
— Облиш, він уже готовий! Отямиться — тоді й спитаємо!
— Мігу! — звелів Антон. — Знайди капітана порту й поліцейського, хай негайно ідуть сюди!
Хлопець разом з Негріле побіг, а люди похмуро сіли на пісок. Нікому не хотілося братися до роботи.
Через якусь часину старий убивця сторожко розплющив очі, тихесенько, непомітно підтягнув ноги, потім миттю підхопився і блискавично метнувся в зарості. І це було так несподівано, що всі тільки розгублено глянули йому вслід. Опам"ятавшись, кинулись навздогін, та за старим і слід прохолов…
Його шукали цілий день, обнишпоривши всі комиші, загрузали в трясовині у плетиві гирл і проток, заходили в гнилу воду по пояс або й по шию… Цілий день лунали в заростях собачий гавкіт і крики та лайки людей, — але все марно… Вони вже ніколи не дізнаються про долю старого вбивці… Він зник, мов крізь землю провалився…
Герасім, почорнілий на виду, цілу ніч крутився в своєму гамаку в бараці, стогнучи.
Антон Лупан, підклавши руки під голову, теж лежав, втупившись розплющеними очима в непроникний морок. «Може, він не загинув?» — уже вкотре питав він сам себе, охоплений тривогою, якої йому довго не вдасться погамувати. Так, цілком можливо, що П"єр тоді врятувався і блукає десь по світу. Після подібних потрясінь люди іноді виходять несповна розуму, втрачають пат м"ять, живуть і не знають, ні хто вони, ні звідки. Може, й тут так само, а може, інакше. Неспокій охоплював Антона, а темрява окутувала крихту надії, заронену старим розбійником…
Коли запали сутінки, світло на маяку не засвітилося. По той бік протоки біля води допізна стояла баба з кадкою в руці, а може, так вона простояла й до ранку, бо коли розвиднилось, баба стояла на тому самому місці, непорушна, мов стовп, тільки риб"яча луска на оці блиснула в промені сонця, що сходило. В обід прийшов чоловік, присланий доглядати маяка замість утікача. Тоді стара зв"язала свої пожитки в вузол, сіла в човен і погребла до протилежного берега протоки, сиділа вона рівно, тільки руки злітали з веслами. Припливши, витягла човна на берег, перекинула його догори дном, ударила каменюкою, проламала днище, щоб ним уже ніхто не міг скористатися, і пхнула в протоку — хай несе вода до моря. А сама, закинувши вузол за спину, з кадкою в руці пішла до порту, там сіла на землю, чекаючи пароплава, ні до кого не обзиваючись жодним словом і нікому не відповідаючи. І отаку, німу й ніби без людської душі в тілі, ввечері її узяв пароплав, щоб завезти хтозна-куди вгору по Дунаю…
Через кілька днів «Сперанца» погойдувалась на хвилях неподалік від берега. Буксир, з капітаном якого Антон домовився напередодні, прийшов на світанку і легко стягнув канатом шхуну на санях по піску, а потім завів у море, на глибину.
ebooksa