— Майстер?! Ну, хлопче, ти вже знахабнів! Де ти бачив щоглу в своїй кошарі у горах?
— Щогли не бачив, дядьку Герасіме, зате високих дерев скільки завгодно!
— Отак?! — аж тепер збагнув усе стерновий. — Отже, ти лазиш, мов білочка? Ану, давай для початку на малу щоглу!
Мігу швиденько зняв чоботи, бо відколи став юнгою, то ходив не в постолах, обхопив щоглу руками і, допомагаючи собі голими п"ятками, поліз по ній, уявляючи собі, що видирається на високу смереку в лісі. Біля хрестовини зупинився.
— Ще вище, дядьку Герасіме? — спитав він звідти.
— Вище! Аж до клотика!
Діставшись до верхівки щогли, Мігу схрестив ноги на гладенькому дереві і звідти глянув униз. Першої миті він ледь не зомлів. Дунай виднівся, мов сіра сонна змія. Кілька пароплавів і баркасів були ніби маленькі блохи, а зелені комиші в добрий людський зріст здавалися ланом пшеничного вруна. Усе було звідси мале-мале, тільки море розкинулося ще ширше. Мігу повернув голову у другий бік, до землі. По пристані йшов Ісмаїл з мішком за плечима, зігнувшись під його вагою. Негріле грався з кухарем, хапаючи його за поли. Видно, кок забув образу, і тепер вони знову здружилися.
— Дядьку Ісмаїле, гляньте вгору!
Мішок зі спини кока впав на землю.
— Зараз-зараз злазити вниз!
Угледівши свого господаря так високо, Негріле стривожено загавкав, потім стрибнув на палубу, сперся лапами на щоглу й почав вити.
— Ну, давай униз, Мігу! — звелів Герасім, цілковито задоволений спритністю юнги.
Швидко минали пообідні години. Були прибиті щаблі на велику щоглу, залишились вони й для малої, стали на свої місця реї, прикріплені на довгі балансири, канати й шкоти на блоках тільки чекали, щоб їх натягнули, бракувало лиш вітрил.
Невдовзі на кораблі зібрався весь екіпаж, і тут почалося таке, чого Мігу досі не бачив. «Сперанца» змінювала свій вигляд щохвилини. Принесли вітрила, прив"язали до рей, де вони й мали бути, — тільки потягни за фал і піднімеш їх. На палубі біля фок-щогли з"явилися дві бочки, по одній біля кожного борту, їх поставили на бруси, заокруглені за формою бочок, і міцно прив"язали мотузками.
— А це для чого? — спитав хлопець Герасіма.
— Для води, Мігу, бо інакше що будемо пити і як готувати їжу в дорозі?
Потім принесли бочку з рапсовою олією для ліхтарів і ще одну, з гасом, для ламп, а на високій щоглі, мов з-під землі, з"явився бронзовий дзвін. Хлопець підійшов ближче, зацікавлено оглядаючи його, побачив на ньому літери й прочитав по складах:
— Спе-ран-ца.
— Ісмаїле! — гукнув Антон Лупан, вийшовши з каюти. — Давай вечеряти, поки не налетіли комарі.
Уперше він був одягнутий по-морському, хоч міг носити цей одяг весь час. Але, мабуть, оскільки не було корабля, то не хотів здаватися нікому сухопутним капітаном.
ebooksa