Ми запитливо подивились одне на одного.
— Що з того? — спитав я. — Що ми можемо йому сказати?
— О, спитаймо його… — вона завагалася.
— Спитайте його про щось таке, на що треба відповісти «ні», — запропонував я. — Тоді ми знатимем напевне.
— Їсти хочете? — крикнула вона.
Губи ворухнулися в неї під пальцями, і вона сповістила:
«Так».
— Хочете м"яса? — спитала вона далі.
«Ні», — знов ворухнулись губи.
— А бульйону?
— Так, він хоче бульйону, — сказала вона, спокійно глянувши на мене. — Поки він не втратив слуху, ми маємо змогу спілкуватися з ним. А потім…
Погляд її став якийсь чудний, губи затремтіли, на очах виступили сльози. Вона похитнулася, і я підхопив її в свої обійми.
— Ой, Гамфрі! — схлипнула вона. — Коли вже настане цьому край? Я так змучилася, так змучилася!
Вона поклала голову мені на плече й заридала, здригаючись усім тілом. Вона була мов пір"їнка в моїх обіймах, така тендітна і звійна. «Не витримала врешті, — подумав я. — А що я зроблю сам, без її допомоги?»
Але я втішав і заспокоював її, поки вона опанувала себе; нервова криза минала в неї так само швидко, як і фізична втома.
— Мені соромно, — сказала вона. А тоді додала з тою лукавою усмішкою на устах, що так мене чарувала завите: — Але ж я тільки «жіночка»…
Те слово пронизало мене мов електричним струмом. То було мре власне слово, мов потаємне слово кохання.
— Звідки в вас це слівце? — запитав я її, ще й так несподівано, що вона аж здригнулася.
— Яке слівце?
— «Жіночка».
ebooksa