Твори у дванадцяти томах. Том третій

— Я радий, що та грудочка вже така невеличка, — сказав я.

«Дякую, — написав він. — Але подумайте, наскільки ще вона має поменшати, перше ніж я помру!»

«І все ж, Гампе, я ще тут, — дописав він. — Тепер я мислю ясніше, ніж будь-коли досі! Ніщо не заважає мені. Повна зосередженість. Я весь тут, і навіть більше».

То була немов звістка з могильної темряви, бо тіло цього чоловіка зробилося йому своєрідним гробівцем. І там, у цьому химерному склепі, тріпотів і жив його дух. Він тріпотітиме й житиме, аж поки порветься остання нитка, що зв"язує його із зовнішнім світом, і коли вона порветься, то хто знає, як довго ще по тому зможе той дух тріпотіти й жити?

РОЗДІЛ XXXVIII

«Здається, лівий бік мені теж відбирає, — написав Вовк А арсен уранці другого дня після спроби підпалити судно. — Замліває щораз більше й більше. Я ледве владаю рукою. Говоріть голосніше. Рвуться останні нитки».

— А боляче вам?

Я мусив спитати ще раз, голосніше, перш ніж він мені відповів:

«Боляче, але не весь час».

Повільно, через силу рухалась його ліва рука по аркуші паперу, і було дуже важко прочитати, що він надряпав. Це скидалося на «послання духів», що демонструються на платних спіритичних сеансах.

«Але я ще тут, увесь тут», — надряпав він ще повільніше.

Раптом олівець випав, і ми знов уклали його Ларсенові в руку.

«Коли не болить, я відчуваю повний мир і супокій. Я ніколи ще не думав так ясно. Я можу міркувати про життя і смерть, як індійський мудрець».

— І про безсмертя? — гукнула Мод просто йому в вухо.

Тричі його рука пробувала написати відповідь, та олівець усе випадав з неї. Марно ми силкувалися вкласти його назад. Тоді Мод стиснула Ларсенові пальці навколо олівця, і рука його написала великими літерами, так повільно, що одну літеру виводила цілу хвилину: «бр и д ня».

То було останнє слово Вовка Ларсена, — «бридня». Непоправним скептиком він залишився до кінця. Рука безвладно опала. Тіло ледь здригнулось і завмерло. Мод випустила його руку, пальці розтулились, і олівець викотився з них.

— Ви ще чуєте? — загорлав я; схопивши його пальці й чекаючи, чи не стисне він їх, що означало б «так». Проте рука була мертва.

— Мені здалося, що його губи ледь ворухнулися, — сказала Мод.

Я гукнув знову. Губи справді ворухнулися. Мод поклала на них пучки своїх пальців. Ще раз я гукнув: «Ви чуєте?»

— «Так», — переказала Мод відповідь.