— А все диво — здійснити, — додала Мод, — Мені аж віри не йметься, що цю величезну щоглу піднято й поставлено, що ви її витягли з води, перенесли й поставили на своє місце. Цё праця титана!
— «І дечого багато винайшли вони», — почав я весело, та раптом затнувсь і глибше потяг носом повітря.
Я глянув на ліхтар. Він не чадів. Я знову принюхався.
— Щось горить! — сказала Мод упевнено.
Ми разом кинулись до трапа, але я випередив її й перший вибіг на палубу. Густий стовп диму піднімався з люка мисливського кубрика.
— Вовк іще не вмер! — буркнув я стиха й кинувся вниз, у той дим.
В тісному приміщенні надиміло вже так густо, що довблося пробиратись навпомацки. Страх перед Вовком Ларсеном так опанував мою уяву, що мені здалося, ніби безпорадний велетень ось-ось схопить мене руками за горлянку.
Я завагався, вже трохи не побіг назад, на палубу, але нараз згадав про Мод. На мить вона сяйнула переді мною така, як допіру в трюмі, при жовтому світлі ліхтаря, — теплі карі очі, блискучі від радісних сліз, — і я відчув, що ганебно втекти не можу. Душачись димом, я добувся до койки Вовка Ларсена й намацав його руку. Він лежав нерухомо, проте ворухнувся, коли я торкнув його за руку. Я обмацав його; укривало й сінника, та ніяких ознак вогню не помітив. Але ж цей дим, що сліпив і душив мене, мусить звідкись іти! На хвильку я розгубився і, не знаючи, що робити, безпорадно метався туди й сюди! Ударившись об стіл, я отямився. Я розміркував, що паралізована людина могла запалити щось тільки десь поблизу, біля себе.
Я повернувся до Ларсенової койки і тут наштовхнувся на Мод. Хтозна-скільки вже вона пробула серед цього чаду.
— Йдіть на палубу! — наказав я рішуче.
— Але ж, Гамфрі!.. — запротестувала вона якимсь чудним, хрипким голосом.
— Ні, йдіть, будь ласка! — гримнув я на неї.
Вона слухняно повернулася й пішла, а я раптом злякався: що, як вона не потрапить на вихід? Я кинувся навздогін; біля трапа її не було. Може, вона вже вибігла? Стоячи розгублено біля трапа, я раптом почув її тихий голос:
— Ой, Гамфрі, я заблудилася!
Вона стояла біля задньої стіни і, засліплена димом, помацки шукала вихід. Я вивів чи скорше виніс її аж на палубу. Чисте повітря здалось мені правдивим нектаром. Мод була напівзомліла; я поклав її на палубі, а сам знову кинувся вниз.
Певний, що горить десь недалеко від Вовка Ларсена, я зразу попрямував до його койки. Коли я почав мацати поміж укривал, щось гаряче впало мені на руку й опекло її. Швидко відсмикнувши руку, я нараз усе зрозумів. Крізь щілини в дошках верхньої койки він запалив сінника. Лівою рукою він владав ще доволі, щоб це зробити. Вогка солома, підпалена знизу, без великого допливу повітря тліла собі помаленьку. Коли я стяг сінника з койки, він розтрусився, падаючи, і враз спалахнув полум"ям. Затоптавши вогонь, я вискочив на палубу дихнути свіжим повітрям.
Кількох відер води було досить, аби загасити сінника, що горів посеред кубрика. За десять хвилин дим розійшовся, і я дозволив Мод спуститись вниз. Вовк Ларсен лежав непритомний, але свіже повітря скоро повернуло йому свідомість.
Ми ще поралися біля нього, коли враз він дав знак, що просить олівця й паперу.
«Прошу не заважати мені, — написав він, — я всміхаюся».
«Бачте, в мені ще є грудочка закваски», — дописав він трохи згодом.
ebooksa