Підскочивши до Білозуба, він став розлючено копати його ногами. Почувся свист і крики протесту з юрби, але й тільки. Красень Сміт копав собі Білозуба далі, коли це в натовпі зчинився якийсь розколот. Завзято й нецеремонно розпихаючи людей ліктями, вперед просувався високий юнак, що оце прибув. Красень Сміт саме намірився ще раз копнути й підняв праву ногу. Але враз юнаків кулак навідліг ударив його по обличчю. Ліва йога, що на ній він стояв, відірвалася від землі, цілий тулуб ніби злегка підскочив, і Красень Сміт горілиць гепнувся на сніг.
Подорожній обернувся до юрби.
— Боягузи! Гади! — вигукнув він.
Справедливе обурення діймало його. Сірі його очі сталево зблиснули, коли він подивився на юрбу. Красень Сміт звівся на ноги, задиханий і переляканий, і рушив до нього. Незнайомий не зрозумів, чого йому треба. Не знаючи, який це огидний боягуз, він подумав, що той хоче з ним битись. Крикнувши йому: «Гадина!», він удруге дав йому ляпаса й знову збив з ніг. Красень Сміт вирішив, що сніг — найбезпечніше місце і, не пробуючи більше підвестись, там і лишився, де впав.
— Ходіть-но сюди, Мете, поможете! — гукнув незнайомець погонича, що й собі протиснувся в коло.
Вони обоє нахилились над собаками. Мет схопив Білозуба, щоб зразу відтягти його, як тільки Черокі розтулить зуби. Юнак силкувався обіруч розвести щелепи бульдогові. Проте це йому було не до снаги. Марно намагаючись їх розімкнути, він усе повторював із кожним віддихом: «Гади!»
Юрба заворушилась, почулися протести, що він перебив забаву. Але одразу ж ці голоси стихли, коли він на мить гнівно підвів голову до юрби.
— Гади кляті! — крикнув він, заходжуючись ізнов коло бульдога.
— Дарма силкуємось, містере Скотте, так ми нічого не зарадимо, — озвався врешті Мет.
Обоє вони спинилися і приглянулись до собак.
— Крові небагато витекло, — зауважив Мет, — до жили він ще не дістався.
— Але щомить може дістатись, — відповів Скотт. — Бачите? Знову посунувся далі.
Юнак, видимо, чимраз більше хвилювався, побоюючись за долю Білозуба. Він кілька разів з усієї сили вдарив Черокі по голові, та це ніяк на нього не вплинуло. Замахавши цурпалком свого хвоста, він ніби хотів сказати, що розуміє, за що його б"ють, але знає свої права й виконує тільки свої обов"язки.
— Може б, хтось із вас допоміг? — у розпачі звернувся подорожній до юрби.
Проте ніхто не зголосився. Затомість юрба почала докидати саркастичні зауваження й давати глузливі поради.
— Пащеку б йому якось підважити, — порадив Мет.
Скотт схопився за кобуру, що висіла в нього збоку, і, витягнувши револьвера, став протискати дуло між щелепами бульдога. Він пхав його з такою силою, що чути було, як криця скрипіла об стиснені зуби. Обоє, юнак і погонич, стояли навколішки, нахилившись над собаками.
З юрби виступив Тім Кінен і, підійшовши до Скотта, торкнувся до його плеча.
— Глядіть, не поламайте йому зубів! — загрозливо промовив він.
— Ну, то в"язи йому скручу, — відповів Скотт, запихаючи дуло далі між щелепами.