Коли Мод почала передавати мені в шлюпку припаси, з. кубрика на палубу вийшов якийсь матрос. Він постояв на навітрянім борті (ми спускали шлюпку з завітряного боку), потім поплентався на шкафут і ще трохи постояв спиною до нас. Я причаївся на дні шлюпки; серце моє шалено калатало. Мод лежала зовсім нерухомо, простягшись у тіні фальшборту. Але матрос так і не обернувся в наш бік. Він тільки підняв руки над головою, потягся, голосно позіхнувши, й пішов назад на бак.
За кілька хвилин я закінчив вантажити шлюпку й спустив її на воду. Коли я помагав Мод перелізти через планшир, вона на мить притулилась до мене, і я насилу стримався, щоб не скрикнути: «Моя кохана! Кохана!» «Оце ти, Гамфрі Ван-Вейдене, й закохався нарешті!» — подумав я. Її пальці переплелися з моїми, і я, тримаючись однією рукою за планшир, а другою підтримуючи Мод, обережно спустив її в шлюпку. Я пишався своєю силою ту мить. Цієї сили я не мав іще кілька місяців тому, коли, попрощавшись із Чарлі Ферасетом, відплив у Сан-Франціско на нещасливому «Мартінесі».
Коли вона ногами торкнулася шлюпки, що була вже на воді, я випустив її руку. Тоді відчепив талі й стрибнув у шлюпку. Мені зроду не доводилося гребти, однак я вклав у кочети весла і на превелику силу відвів шлюпку від «Привида». Потому я почав піднімати вітрило. Я не раз бачив, як ставлять його матроси й мисливці, але для мене це була перша спроба. На те, що забирало в них зо дві хвилини, я витратив не менш як двадцять; та кінець кінцем я домігся свого і приладнав вітрило, після чого, взявши стерно, привів шлюпку до вітру.
— Там, просто перед нами, лежить Японія, — мовив я.
— Гамфрі Ваи-Вейдене, ви відважний чоловік, — сказала Мод.
— Ні, — відказав я. — Це ви відважна жінка.
Немов змовившись, ми враз повернули голови, щоб востаннє подивитися на «Прдвид». Його низький корпус піднімало й гойдало на хвилях з навітряного боку від нас; вітрила невиразно проступали з темряви, і підв"язане колесо штурвала рипіло, коли хвиля вдаряла в стерно. Тоді обриси шхуни поволі зникли з очей, затихли всі згуки, і нарешті ми залишилися самі серед темного моря.
Займався ранок — сірий і холодний. Віяв свіжий вітер, і шлюпка йшла бейдевінд. Компас показував, що ми тримаємо курс якраз на Японію. Дарма що в теплих рукавицях, пальці мої просто дубіли на стерновому веслі. Холод проймав і ноги, і я чекав нетерпляче, коли зійде сонце.
Переді мною, на дні шлюпки, спала Мод. Вона принаймні не мерзла, бо була закутана в грубі укривала. Краєм верхнього укривала я прикрив їй обличчя, щоб захистити від нічного холоду, а тому бачив лише невиразно окреслене тіло та ясно-каштанові кучері, що, вибившися з-під укривала, взялися росяними перлами. Довго я не зводив очей з тих кучерів, наче то була найбільша у світі коштовність, і такий пильний був мій погляд, що вона нарешті заворушилася, відкинула край укривала й усміхнулась мені своїми ще заспаними очима.
— Доброго ранку, містере Ван-Вейдене, — сказала вона. — Ще не видно землі?
— Ні, — відповів я, — але ми наближаємося до неї на шість миль за кожну годину.
Вона розчаровано підібгала губи.
— Але ж це означає сто сорок чотири милі на добу, — додав я, втішаючи її.
Обличчя їй проясніло.
— А далеко нам пливти?
— Он там — Сибір, — сказав я, показуючи на захід. — А на південний захід, миль за шістсот, — Японія. Якщо цей вітер продержиться, ми будемо там за п"ять днів.
— А що, коли буря? Шлюпка може не витримати?
Вона мала звичку дивитись у вічі, вимагаючи правди. Так і цього разу вона дивилася на мене, чекаючи відповіді.
— Хіба що як дуже сильна буря, — відповів я ухильно.
ebooksa