— Не треба! На бога, не треба!
На мить я опустив руку, та тільки на мить. Я знову підняв ножа, і Вовк Ларсен напевне загинув би, якби вона не стала між нами. Вона обняла мене руками, її кучері лоскотали мені обличчя. Серце мені якось дивно затьохкало, але й лють моя ще зросла. Мод сміливо дивилася мені в очі.
— Заради мене! — просила вона.
— Заради вас я його й уб"ю! — крикнув я, обережно силкуючись вивільнити руку.
— Тс-с… — сказала вона і поклала мені пальці на губи. Дотик їхній був такий приємний, такий невимовно приємний, що мені захотілось їх поцілувати, попри весь свій гнів, але я не насмів. — На бога, прошу вас, — мовила вона і обеззброїла мене цими словами, як щоразу й потім обеззброювала.
Я відступив, сховав ножа в піхви і глянув на Вовка Ларсена. Він ще притискав свою ліву руку до чола, прикриваючи нею очі. Голова його похилилася, весь він якось роз-слабнув. Його тіло зігнулося, широкі плечі обвисли.
— Ван-Вейдене! — гукнув він хрипко, наче з ляком у голосі, — Ван-Вейдене, де ви?
Я глянув на Мод. Вона мовчки кивнула мені головою.
— Я тут, — відповів я, підступаючи до нього. — Що з вами?
— Поможіть мені сісти, — сказав він тим самим хрипким, зляканим голосом. — Я хворий, дуже хворий, Гамне, — додав він, падаючи на стілець, до якого я підвів його.
Він схилив голову на стіл і закрив обличчя руками, хитаючи головою з боку на бік, немов від болю. Коли він трохи підвів лице, я побачив, що в нього на чолі виступив великими краплинами літ.
— Я хворий, дуже хворий, — промовив він ще, тоді ще раз.
— Та що з вами таке? — спитав я, поклавши руку йому на плече. — Чим я можу помогти вам?
Але він тільки дражливо струснув із себе мою руку, і я довго стояв біля нього мовчки. Мод, перелякана й розгублена, дивилась на нас. Вона теж не могла зрозуміти, що з ним трапилося.
— Гампе, — сказав він урешті. — Мені треба лягти. Дайте мені руку. Воно скоро минеться. Мабуть, знов той клятий головний біль. Я боявся його. Я чув, що… та ні, пусте, що це я плету! Поможіть мені лягти.
Та коли я поклав його на койку, він знов закрив обличчя руками; відходячи, я почув, як він шепоче:
— Я хворий, дуже хворий.
Коли я вийшов, Мод запитливо обернулась до мене. Я похитав головою і сказав:
— Щось трапилося з ним. Але що саме, я не знаю. Він зовсім безпорадний і, по-моєму, вперше зроду злякався. Це, звичайно, сталося з ним ще до того, як я вдарив ножем, бо я ж його тільки вдряпнув. Ви, певно, бачили, як це в нього почалося?
Мод похитала головою.
ebooksa