— А припустімо, що вона хоче зробити дві речі, з котрих одна виключає можливість другої? — перебила його Мод.
— Ось до цього я й провадив, — відказав він.
— Душа людини якраз і виявляється у виборі одного з цих бажань, — казала вона далі. — Якщо це добра душа, вона вибере добрий вчинок; зла душа зробить навпаки. Все вирішує душа.
— Нісенітниця! — вигукнув він нетерпляче. — Все вирішує бажання. Ось, скажімо, людині хочеться напитись п"яною. Але вона й не хоче бути п"яною. Що вона зробить? Як вона вчинить? Людина — іграшка, невільник своїх бажань. Із двох бажань вона кориться дужчому, оце й усе. Душа тут ні до чого. Як можна, відчуваючи спокусу напитись, не напитись? Якщо бажання залишитись тверезим візьме гору, то це просто тому, що воно сильніше. Спокуса не відіграє тут ніякої ролі, коли тільки… — він спинився, щоб обміркувати нову думку, що зродилась у нього в голові:—… коли це тільки не спокуса залишитись тверезим! — І засміявся: — Ха-ха-ха! А ви як думаєте, містере Ван-Вейдене?
— Я думаю, що обоє ви сперечаєтеся за дурниці, — сказав я. — Душа людини — це й є її бажання. Або, коли хочете, душа — це сума бажань. Тому ви обоє помиляєтесь. Ви, Ларсене, розглядаєте бажання окремо від душі, а міс Брустер бере душу окремо від бажань, а фактично душа й бажання — це те самісіньке. Але, — вів я далі, — міс Брустер має рацію, доводячи, що спокуса це спокуса, незалежно від того, піддалася людина чи встояла. Вітер роздимає вогонь, поки той не спалахне грізною пожежею. Бажання — як той вогонь. Чи ви споглядаєте об"єкт свого бажання, чи вам його хтось по-новому, принадно змальовує, чи ви пізнали його з нового боку — все це розпалює бажання так само, як вітер роздмухує вогонь. В цьому й полягає спокуса. Це вітер, що роздмухує бажання, поки воно опанує людину цілком. Ось що таке спокуса. Часом вона не така сильна, щоб роздмухати бажання в пожежу, проте коли вона хоч якоюсь мірою розпалює його, то це однаково спокуса. І, як ви самі кажете, людина може спокушатись і на добре й на лихе.
Гордий собою, я сів із Ларсеном і Мод за стіл. Слова мої розв"язали суперечку чи принаймні поклали їй край.
Того дня Вовк Ларсен був на диво балакучий — я ще ніколи не бачив його такого. Здавалося, ніби його розпирає нагромаджена енергія, що шукає собі виходу. Майже зразу ж він розпочав дискусію про кохання. Як звичайна, він дотримувався чисто матеріалістичного погляду, а Мод ідеалістичного. Щодо мене, то я не брав участі в суперечці й тільки вряди-годи докидав слівце.
Він говорив піднесено, на Мод також найшло натхнення. Іноді я губив нитку розмови, стежачи за її обличчям. На ньому рідко грав рум"янець, але того вечора воно аж пашіло й дихало життям. Говорила вона дуже дотепно й, видимо, тішилася суперечкою не менш ніж Вовк Ларсен — а він тішився нею надзвичайно. Не знаю, з якої нагоди, — бо, задивившись на кучерик, що вибився з зачіски в Мод, я не дочув, про що саме зайшла мова, — Ларсен процитував слова Ізольди, які вона промовляє в Тінтаджелі [25]:
Якщо раніше, читаючи Хайяма, він і в його вірші вливав свій песимізм, то тепер Свінбернові рядки бриніли в його устах захоплено, навіть тріумфально. А читав він дуже гарно, так, як треба. Щойно він скінчив, як Луїс просунув голову в кают-компанію й прошепотів:
— Чи не можна тихіш? Туман піднявсь, а попереду якийсь пароплав перетинає наш курс, видно вогні лівого борту.
Вовк Ларсен так швидко вискочив на палубу, що, поки ми вибігли за ним, він уже встиг закрити люк над мисливським кубриком, звідки летіли п"яні вигуки, і метнувся зачиняти люк на баку. Туман хоч і не розійшовсь, але піднявся вгору, застеливши зорі, і ніч була темна-темнісінька. Просто поперед нас я побачив два вогні, червоний і білий, і до мене долинув стугін машини. То, безперечно, була «Македонія».
Вовк Ларсен повернувся на ют; ми стояли втрьох, занімілі, стежачи за вогнями, що швидко пропливали спереду.
— На моє щастя, в нього немає прожектора, — сказав Вовк Ларсен.
— А що, якби я оце голосно крикнув? — спитав я пошепки.
— Тоді все пропало б, — відповів він. — Але чи подумали ви, що сталося б відразу після цього?
І не встиг я поцікавитись, що ж би сталося, як він схопив мене своїми горилячими руками за горло і, ледь-ледь стиснувши, дав на здогад, що запевно скрутив би мені в"язи. А втім, він зразу відпустив мене, і ми знову втупилися в вогні «Македонії».
— А що, якби закричала я? — спитала Мод.
— Ви мені занадто подобаєтесь, щоб вас покривдити, — сказав він лагідно, і така ніжність та ласкавість бриніли в його голосі, що я аж здригнувся. — Але однаково не робіть цього, бо ту ж мить я скручу в"язи містерові Ван-Вейденові.
— Тоді я дозволяю їй крикнути, — сказав я зухвало.
— Не думаю, щоб міс Брустер зважилася пожертвувати другим світилом американської критики, — глузливо засміявся він.
ebooksa