Більше ми не розмовляли; ми вже так звикли одне до одного, що мовчанка нас не гнітила. А коли червоний і білий вогні зникли, ми повернулися в кают-компанію кінчати перервану вечерю.
Вони знову заходилися цитувати вірші, і Мод Прочитала «lmpenitentia ultima»[26] Доусона. Вона читала чудово, але я стежив не за нею, а за Вовком Ларсеном. Мене загіпнотизував той заворожений погляд, яким він дивився на Мод. Він просто себе не тямив, і я помітив несвідомий порух його вуст, що переказували слідом за нею слово по слові. Ось вона дійшла до рядків:
— І в вашому голосі скрипка співає, — перебив її Ларсен зненацька, і його очі спалахнули золотими вогниками.
Я мало не скрикнув з радощів, побачивши її самовладання. Вона закінчила останню строфу, не затнувшись, і непомітно перевела розмову на безпечніші стежки. Я сидів, немов очманілий. З мисливського кубрика долинав крізь переділку п"яницький галас, а чоловік, якого я боявся, і жінка, яку я кохав, розмовляли й розмовляли без кінця. Зі столу ніхто не прибирав. Матрос, що заступав Магріджа, очевидячки, бенкетував зі своїми товаришами в кубрику.
Якщо Вовк Ларсен досягав коли-небудь вершини життя, то саме в ту хвилину. Час від часу я відривався від своїх власних думок, щоб послухати його, і слухав приголомшений, скорений його надзвичайним розумом, зачарований його палкою проповіддю бунту. Було згадано неодмінний приклад — Мільтонового Люцифера, і Ларсенів гострий аналіз цього образу, яскравість його змалювання ще раз показали мені, що в Ларсені згинув неабиякий талант. Мені мимоволі спав на думку Тен [27], хоч я був певен, що Ларсен ніколи не чув про цього блискучого, дарма що небезпечного мислителя.
— Він боровся за справу, приречену на невдачу, і не злякався громів господніх, — сказав Вовк Ларсен. — Його кинуто до пекла, але не розбито. Він повів за собою третину божих ангелів, підбив людину, щоб і вона повстала проти бога; і більшу частину всіх людських племен привернув на свій бік і обрік на вічне пекло. А чому його було вигнано з неба? Може, тому, що він був гірший за бога? Не такий гордий? Не мав таких високих прагнень? Ні! Тисячу разів ні! Бог був дужчий. Як це сказано: «Його звеличила потуга грому». Але Люцифер — вільний дух. Служачи комусь, він задихався. Він вибрав страждання на волі, а не Щастя вигідного рабства. Він не хотів служити богові. Він не хотів служити нікому. Він не був попихачем. Він стояв на власних ногах. То був індивід!
— Перший анархіст, — засміялася Мод, устаючи і збираючись іти до себе в каюту.
— Тоді виходить, що добре бути анархістом! — вигукнув Вовк Ларсен. Він також підвівся і, дивлячись просто на неї — вона спинилась біля дверей своєї каюти, — продекламував їй:
То був гордий виклик могутнього духу. Він уже замовк, а в каюті, здавалося, ще лунав його голос; він стояв похитуючись, високо піднявши голову, і його бронзове обличчя сяяло, а очі, що світились золотими іскринками, дивилися на Мод палко, ніжно і владно, по-чоловічому владно.
Знову той самий невимовний жах загорівсь у неї в очах, і вона сказала майже пошепки:
— Ви самі Люцифер.
І зачинила за собою двері. Вовк Ларсен постояв із хвилинку, дивлячись їй услід, але, стямившись, обернувся до мене.
— Я зміню Луїса за штурвалом, — сказав він мені уривчасто, — і покличу вас, щоб ви змінили мене опівночі. Ідіть краще та засніть.
Він натяг рукавиці, надів кашкета і піднявся трапом, а я, послухавшись його ради, пішов спати. Одначе, хтозна-чому, ніби від якогось таємничого передчуття, я ліг не роздягаючись. Хвильку я прислухався до галасу в кубрику і мріяв про кохання, що так несподівано об"явилося мені.
Але відколи опинився на «Привиді», я завжди спав міцним, здоровим сном, і скоро галас та спів ніби подаленіли, стихли, я заплющив очі й заснув як мертвий.
Не знаю, що розбудило мене, але проснувся я, вже стоячи на ногах. Усе в мені тремтіло відчуттям якоїсь небезпеки, немов підняв мене голос сурми. Я кинувся до дверей і розчинив їх. Лампу в кают-компанії було вкручено. Я побачив Мод, мою Мод, що борсалася, вириваючись із залізних обіймів Вовка Ларсена. Я бачив, як вона даремно б"є-ться, пручається, впирається головою йому в груди, намагаючись від нього визволитись. Я скочив наперед і вмить опинивсь біля них.
Коли Ларсен підвів голову, я вдарив його кулаком в обличчя; та жалюгідний то був удар. Ларсен заревів дико, наче звір, і відіпхнув мене рукою. Тільки відіпхнув, але в його руках була така нелюдська сила, що я відлетів, немов м"яч, і проломив спиною двері до каюти, де жив колись Магрідж. Насилу вилізши з пролому, не відчуваючи болю, а тільки лють, що пойняла мене всього, я знову порвався до Ларсена. Здається, я теж голосно закричав, вихоплюючи ножа, що висів у мене на поясі.
І враз щось тут сталося. Вони відсахнулись одне від одного. Я, стрибнувши до нього з піднятим ножем, не вдарив однак, спантеличений тим, що побачив: Мод сперлася на стіну, держачись за неї рукою, а Ларсен заточився, ліву руку приклав до лоба, закривши нею очі, а правою почав якось розгублено мацати навколо. Врешті він намацав стіну і, здавалося, відчув чисто фізичну полегкість, ніби не тільки знайшов опору, а й зрозумів, де він.
Мене знов охопила жадоба крові. Всі кривди й зневаги, що я зазнав, усе, що я та інші витерпіли від нього, яскраво постало переді мною, вся жахливість того, що така людина існує на світі. Не тямлячи себе, я підскочив до Ларсена й ширнув його ножем у спину. Я зразу збагнув, що тільки легко поранив його, бо ніж уперся в лопатку, і підняв руку, щоб ударити влучніше.
Але Мод, що бачила мій перший удар, закричала:
ebooksa