— Всі пари просимо до буфету! — вигукнув розпорядник танців, тільки-но музика замовкла.
І всі парами рушили до великої кімнати — чоловіки в хутрах та мокасинах, жінки в пишних сукнях, у шовкових панчохах та бальних черевичках, — коли раптом подвійні двері знадвору розчахнулися, і на поріг ступив, заточуючись, Смок Беллю.
Всі погляди звернулися до нього, і галас поволі вщух. Перше ніж заговорити, Смокові довелося скинути рукавиці, що зависли на поворозках, і пооббирати крижинки, що наросли навколо рота на морозяному повітрі за п"ятдесят останніх миль дороги. Повагавшись хвильку, він підійшов до прилавка й сперся на нього ліктем.
Лише один гравець не повернув голови і далі собі кидав кості, примовляючи: «Дайте нам гроші, бо ми хороші!» Та врешті його увагу привернув пильний погляд банківника, що дивився на Смока, і він теж озирнувся й затис кості в руці.
— Що сталося, Смоку? — спитав Метсон, власник шинку «Копальня Енні».
Смок тим часом уже обібрав крижинки з обличчя.
— Там надворі мої собаки… ледь живі, — хрипко мовив він. — Хай хто-небудь подбає про них, а я зараз усе розповім.
Кількома короткими реченнями він виклав суть справи. Гравець у кості, гроші якого все ще лежали на столі і якому й досі не всміхнувся талан, підійшов до Смока й заговорив перший.
— Треба допомогти. Звісно. Тільки як саме? Ти, мабуть, уже все обміркував. То що ти надумав? Кажи.
— Я надумав ось що, — сказав Смок. — Треба спорядити кілька легких санок. Скажімо, по сто фунтів харчів на кожних. Спорядження погонича й харчів для собак — це ще по п"ятдесят фунтів. Такий запряг помчить добрим ходом. Скажімо, зараз же ми вирядимо п"ять таких запрягів — найкращі собаки й найвправніші погоничі. Стежку пробиватимуть по черзі. Вирушати треба як стій. Бо хоч би й як женучи, вони добуватимуться туди три дні, а індіяни тим часом не матимуть і ріски в роті. А тільки-но перша партія поїде, спорядимо ще кілька санок, з більшим вантажем. Прикиньте самі. На кожну людину треба бодай два фунти харчів на день, інакше її просто ноги не понесуть. А це виходить чотириста фунтів на всіх. Раніше ж як за п"ять днів індіянам до Муклука не дістатися, бо серед них старі й діти. Отож — що ми будемо робити?
— Скиньмося й купім харчів, — сказав гравець у кості.
— Харчі я й сам куплю… — нетерпляче почав Смок.
— Ні, — урвав його той. — Це справа громадська. Дайте миску хто-небудь! Ми це враз облагодимо. Ось — для почину.
Він витяг із кишені важкеньку торбинку, розв"язав і почав сипати з неї в миску грубий пісок і самородки. Чоловік, що стояв поряд, вилаявся і, схопивши гравця за руку, смикнув її догори, щоб зупинити золотий струмок. В миску вже висипалося шість, а то й вісім унцій золота.
— Не будь такий розумака! — вигукнув цей другий чоловік. — Не в тебе одного золото.
— Ач, нетерплячка бере! — оскірився гравець у кості. — Квапиться, наче тут ділянки роздають!
Люди штовхалися й напирали, поспішаючи кожне докласти до миски, а коли всі, нарешті, задовольнилися, Смок насилу підняв миску й сміючись сказав:
— Тут вистачить на харчі всьому племені аж до літа! Ну, а собаки? Треба п"ять найжвавіших запрягів.
Було запропоновано одразу з десяток запрягів, і ціле селище перетворилося на комітет допомоги індіянам, що розглядав і обговорював кожен запряг, приймав їх або відхиляв.
— Ну, куди ти із своїми ваговозами? — сказав хтось Довгому Білові Гаскелу.