— Та кожен з них тягне за двох! — образився той.
— За двох-то тягне, але не прудко, — відказали йому. — Ти зажди трохи — для важких санок вони якраз і підійдуть.
Тільки-но чийсь запряг діставав схвалення, його власник тут-таки починав лаштуватись до від"їзду, маючи собі кількох чоловік до помочі.
Один запряг відхилили через те, що собаки лише сьогодні з дороги. Власник іншого запропонував своїх собак, але з провинним виглядом показав перебинтовану ногу, що позбавляла його змоги самому їхати. Цей запряг узяв Смок, хоч йому й кричали, що він висилився і повинен відпочити.
Довгий Біл Гаскел заявив, що в Гладкого Олсена собаки прудконогі, але сам Олсен — важкий, як слон. Олсен важив двісті сорок фунтів, і все його опасисте тіло аж затрусилося з обурення. Мало не плачучи з люті, цей скандінав лаявся доти, доки його не зарахували до загону важких запрягів; скориставшися з пагоди, гравець у кості перехопив Олсенів легкий запряг.
Нарешті п"ять запрягів було відібрано й навантажено, але тільки чотирьох погоничів комітет затвердив одностайно.
— А Калтус Джордж? — вигукнув хтось. — З нього добрий погонич, і він не здорожений.
Всі погляди звернулися до індіянина, але той мовчки стояв із безвиразним обличчям.
— Візьми запряг, — сказав Смок.
Кремезний індіянин наче й не чув його. Немов прошитий електричним струмом, натовп насторожився. Схвильовані люди кільцем обступили Смока й Калтуса Джорджа, що стояли лице в лице. І Смок зрозумів: за мовчазною згодою громади він став виразником її волі в тому, що зараз відбувається і має відбутися. Та ще й гнів його брав, чи ж бо по-людському це — байдуже стояти осторонь, коли всі так пориваються допомогти голодним! До самого кінця цієї історії Смок так і не збагнув причини поведінки Калтуса Джорджа: він не міг уявити собі, щоб у цього індіянина були якісь інші спонуки, крім егоїстичних і корисливих.
— Ти, звісно, візьмеш запряг, — сказав Смок.
— Скільки? — спитав Калтус Джордж.
Золотошукачі обурено загомоніли, обличчя їм скривила зневага. Стиснувши кулаки, ладні вчепитися в цього образника, вони подалися вперед.
— Стривайте, хлопці! — вигукнув Смок. — Може, він просто не зрозумів. Зараз я йому поясню. Послухай, Джордже. Хіба ти не бачиш, тут ніхто не вимагає платні. Кожен віддає все, що може, щоб ті дві сотні індіян не померли з голоду.
Він примовк, щоб зміст його слів дійшов до свідомості Калтуса Джорджа.
— Скільки? — спитав Калтус Джордж.
— Тихо, хлопці! Слухай, Джордже. Ми хочемо, щоб ти зрозумів усе як слід. Ті голодні люди — твої брати по крові. Хай з іншого племені, але все одно індіяни. І ти бачиш — білі віддають золото, пропонують собак, санки, сваряться за право бути погоничем. І тільки найкращих з-поміж нас обрано погоничами перших запрягів. Ти ж бачив — Гладкий Олсен мало бійки не зчинив, бо його не брали. Ти мусиш пишатися, що тебе всі вважають за першорядного погонича. Отож річ не в тім, скільки заплатять, а в тім, хто швидше.
— Скільки? — спитав Калтус Джордж.
— Порішити його! Розчерепити йому довбешку! Дьогтю й пір"я! — знялися вигуки в дикій заметні. Люди, ще хвилину тому сповнені чуйності й доброзичливості, не вжарт розлютувалися.
Калтус Джордж незворушно стояв посеред знавіснілого натовпу, а Смок, відштовхуючи найгарячіших, загорлав: