— Сніг падав востаннє три дні тому, — сказав Куций.
Смок кивнув головою, схилився над трупом, перевернув його на спину, і вони побачили, що в мертвяка прострелено скроню. Озирнувшись довкола, Смок помітив револьвер на снігу.
За сотню ярдів далі вони натрапили на другого мертвяка, що лежав долілиць на стежці.
— Дві речі цілком ясні, — сказав Смок. — Обидва вони добре вгодовані. Отже, не голодували. І золота вони не знайшли, інакше б не накладали на себе рук.
— Якщо взагалі вони накладали, — відказав Куций.
— А хто ж би це їм заподіяв? Тут тільки їхні сліди, і в обох опік від пороху. — Смок відтяг труп набік і носком мокасина підкинув револьвер, вдавлений тілом у сніг. — Ось чим він це зробив. Казав же я тобі, що ми тут щось знайдемо.
— І воно ще тільки початок. Нащо ж було цим двом недотепам порішити себе?
— От як це з"ясуємо, то й побачимо твою халепу до решти, — відказав Смок. — Ходім, бо вже зовсім ночіє.
Залягла суцільна темінь, коли Смокова лижва зачепила за мертве тіло, і він упав поперек санок, на яких лежав ще один труп. А коли Смок витрусив сніг з-під коміра й черкнув сірником, вони з Куцим побачили й третього небіжчика, загорнутого в укривало, — той лежав біля недокопаної могили. І перш ніж сірник загас, вони помітили ще кілька могил.
Куцого аж пересмикнуло.
— Бр-р-р. Табір Самовбивць! І всі такі ситі. Либонь, тут жодної живої душі не зосталося.
— Зосталося. Подивись он туди, — Смок показав на вогник, що мерехтів оддалеки. — А онде ще світиться… І ще. Ходім. Наддаймо.
Жоден труп не потрапляв їм більше під ноги, і за кілька хвилин добре вторована стежка привела їх до табору.
— Та тут ціле місто, — прошепотів Куций. — Зо два десятки хатин! І жодного собаки. Ну й химерія!
— А мені тепер усе ясно, — збуджено і теж пошепки відповів Смок. — Це люди Лори Сіблі. Пам"ятаєш? Минулої осені вони припливли вгору Юконом на «Порт Таунсенді». В Доусоні навіть не зупинялися. Видно, пароплав довіз їх аж до гирла струмка.
— Звісно, пам"ятаю. Вони мормони.
— Ні, вегетаріанці. — Смок усміхнувся в темряві. — Вони не їдять м"яса і не їздять на собаках.
— Та як не назви, — однаково. Всі вони якісь химороди. І на золоті схибнуті. А та Лора Сіблі наобіцяла привезти їх на таке місце, де вони враз поробляться мільйонерами.
— Так. Вона в них ясновидиця, в неї всякі такі видива бувають. А я гадав, що вони пішли вгору Норденсджолдом.
— Цить! Послухай-но!