— Сира картопля вилікувала б вас усіх, — сказав він провісниці. — Я знаю, бо вже не раз це бачив.
Очі її спалахнули — надією, люттю і ненавистю, — і Смок зрозумів, що натрапив на слід.
— Чому ви не привезли з собою на пароплаві свіжої картоплі? — спитав він.
— Ми везли. Але у Форті Юконі ми її вигідно продали. У нас предостатком сушеної картоплі, і ми знали, що вона краще збережеться. Вона ж навіть не мерзне.
— І ви продали геть усю свіжу? — аж зітхнув Смок.
— Атож. Звідки ж нам було знати?
— І у вас не лишилося анічогісінько? Може, який лан-тух-два усе ж завалявся?
Завагавшись на хвильку, вона похитала головою, а тоді кинула:
— Ні. Ми нічого не знаходили.
— А може, таки щось лишилося? — наполягав він.
— Звідки мені знати? — сердито просичала вона. — Я харчами не завідувала.
— Ага, завідував ними Бймос Вентворт, — здогадався Смок. — Чудово. Ну, а тепер скажіть — це буде між нами, — чи не міг Бймос Вентворт приховати десь трохи сирої картоплі, як ви гадаєте?
— Ні, звісно, не міг. Чом би це він її ховав?
— А чом би й ні? Вона знизала плечима.
І хоч як бився Смок, а так і не почув од неї, що таке могло статися.
VI
— Вентворт — свиня, — такий був висновок Куцого, коли Смок розповів йому про свою підозру.
— Та й Лора Сіблі — теж, — додав Смок. — Вона знає, що в нього є картопля, але мовчить і тільки домагається, щоб він поділився з нею.
— А він їй каже: «Дзуськи!» — еге ж? — Куций обклав грішний рід людський закрутистою лайкою і перевів подих. — Вони обоє рябоє. Бодай би їх цинга згноїла за це, — більше я нічого сказати не можу. Але Вентвортові я зараз піду й розчереплю макітру.
Та Смок був прихильник дипломатичних дій. Вночі, коли в таборі всі поснули й стогнали вві сні, або стогнали, неспроможні заснути, він подався до Вентвортової неосвітленої хатини.