— Це я знаю, — сказав Смок. — Отож вас і питаю. Ви Еймос Вентворт. Але як це вам одному-єдиному пощастило уникнути цинги?
— Бо я не бив байдиків, — хутко відповів той. — Ніхто з них би не захворів, якби вони не сиділи по хатах, а щось робили б. А вони що? Тільки бурчали, й рюмсали, й нарікали на холод, на довгу ніч, на труднощі, на болячки і на все на світі. Вилежалися в ліжках, що аж порозпухали, а тепер уже не годні встати. Ось ви на мене гляньте. Я працював. Зайдіть-но до моєї хатини.
Смок увійшов слідом за ним.
— Бачите, яка хата? Чиста, мов лялечка. Всюди прибрано, всюди лад. Тож-бо. Я б і долівку не посипав тирсою й стружками, коли б з ними не тепліше. Але вони в мене чисті. А побачили б ви, яка долівка в декотрих моїх сусідів! Наче хлів. А я, приміром, ще жодного разу не їв з немитої тарілки. Отож-бо, добродію. І все це робота, а я роботу люблю, тим-то й цинги не маю. Оце так, щоб ви знали.
— Справді, ви таки, нівроку, дбайливий, — погодився Смок. — Але у вас тут тільки одна лежанка. Чого це ви так усамітнилися?
— Бо мені так любіше. За одним ходити легше, ніж за двома, — оце тим. Тут самі ледацюги зібралися. Я таких і на поріг не пустив би! Не диво, що вони цинготні.
Це виглядало вельми переконливо, та все-таки Смок не міг позбутися неприязні до цього чоловіка.
— А скажіть, чому Лора Сіблі так сердиться на вас? — раптом спитав він.
Еймос Вентворт хутко зиркнув на нього.
— Бо вона несповна розуму, — відповів він. — Звісно, всі ми тут несповна розуму. Але хай мене бог милує від телепнів, які навіть тарілки після себе не помиють. А тут вони всі такі.
Через кілька хвилин Смок розмовляв з Лорою Сіблі. Спираючись на два ціпки, вона шкандибала повз його хатину й зупинилась перепочити.
— Чому ви так сердитеся на Вентворта? — руба спитав він.
Вона не чекала такого запитання. Її зелені очі спалахнули, худюще обличчя скривилося з люті, а попухлі губи розтулилися, наче до гострого слова. Та Смок почув тільки якісь уривчасті, приглушені звуки, а за мить, напруживши всю силу, вона опанувала себе.
— Бо він здоровий, — видушила вона. — Бо в нього немає цинги. Бо він дбає тільки про себе. Він і пальцем не кивне, щоб комусь допомогти. Ми подихаємо, а йому на нас начхати, він ані разу навіть відерця води, навіть оберемка хмизу нам не приніс! Такий падлюка. Та хай він стережеться! Хай стережеться!
Все ще відсапуючись, вона пошкандибала далі, а хвилин за п"ять, вийшовши надвір годувати собак, Смок побачив, як вона заходить до хатини Еймоса Вентворта.
— Щось тут не чисто, Куций, щось не чисто, — сказав він, похмуро хитаючи головою, коли товариш, помивши посуд, вийшов виплеснути помиї.
— А певно, — бадьоро відказав Куций. — І ми теж скоро її підхопимо. Ось побачиш.
— Та я не про цингу.
— А, ти про святу провідницю? Ну, ця така, що й мертвого пограбує. А вигляд має такий зажерливий, що далі й нікуди.
III