— Ми з тобою здорові, Куций, бо весь час працюємо. Через це й Вентворт здоровий. А решта байдикували, отож і бачиш, до чого це призвело. Тим-то ми з тобою припишемо цим лежням фізичну працю. А ти стежитимеш, щоб кожен пройшов курс лікування; призначаю тебе старшою сестрою.
— Що? Мене? — вигукнув Куций. — Ні, я подаю у відставку.
— А я тебе не відпускаю. А що справа це нелегка, то я буду тобі за помічника. Нам треба розворушити їх. Перш за все нехай поховають своїх мерців. Найдужчих призначимо в поховальну команду. Трохи слабкіших — вирядимо заготовляти паливо, бо вони й під укривала позалазили, щоб у ліс по дрова не ходити. Ну, і так далі. І щоб не забути про ялиновий відвар. Старожитці знаються на ньому. А ці вегетаріанці про нього, певно, й не чули.
— Ну, тепер нам не минути лиха, — зауважив Куций. — Покуштуємо ми свинцю, то вже запевно.
— А ми з цього й почнемо, — сказав Смок. — Ходім. За годину вони перетрусили всі понад двадцять хатин і відібрали в таборян усі рушниці, дробовики й револьвери.
— Ану, болящі, — казав Куций, ввалюючись до хатини, — викладайте свої пукавки. Вони нам знадобляться.
— Кому це — вам? — спитали в першій же хатині.
— Лікарям з Доусона, — відповів Коротун. — І наше слово — закон. Ну, ворушіться. І набої теж.
— А навіщо вони вам?
— Щоб відбити напад м"ясних консервів у вашій ущелині. І майте на увазі — слідом за нами наступає ялиновий відвар. Ну, мерщій!
І це був тільки початок. Потім Смок з Куцим заходилися витягувати всіх із постелі — кого добром, а кого й силком. Менш недужих Смок відібрав у поховальну команду. Другій команді було наказано назбирати дров, щоб відігріти багаттям землю під могили. Третя команда дістала наказ нарубати дров — порівну для кожної хатини. Тим, хто вже неспроможний був виходити надвір, Смок доручив прибирати в хатинах і прати білизну. Ще одна команда назбирала ялинового віття, і на всіх грубках почали готувати відвар.
Та хоч Смок з Куцим і вдавали, ніби все йде, як по маслу, становище було дуже прикре. Їм аж моторошно стало, коли вони прикинули, що принаймні з тридцятеро хворих у безнадійному стані і їх не можна підняти з ліжка. Одна з жінок у хатині Лори Сіблі тієї ночі померла. Але треба було діяти рішуче.
— Мені б не хотілося лупцювати хворого, — пояснював Куций, погрозливо стискаючи кулак, — але задля його-таки добра я можу й голову йому відірвати. Та й усіх вас, ледарюк, треба було б налупцювати. Ану, ворушіться! Вставай із цього барлогу, і то неоглядьки, бо мені вже кулаки сверблять!
Працюючи, люди стогнали, зойкали, схлипували, сльози котилися їм по щоках і замерзали, — тож ясно було, що страждання їхні не вдавані. Становище було розпачливе, а Смокові приписи вимагали справжнього героїзму.
Коли робочі команди опівдні розійшлися по хатинах, на кожному столі вже стояв пристойний обід, що його зготували слабкіші пожильці хатин під наглядом і проводом Смока з Куцим.
— Ну, годі, — сказав Смок о третій годині дня. — Кидайте працювати. Повертайтесь до своїх лежанок. Ви натомилися, зараз вам, може, й кепсько, зате завтра покращає. Звісно, курс лікування важкуватий, але я вас усіх вилікую.
— Надто пізно, — глузливо поцінував Еймос Вентворт Смокові зусилля. — Так їм треба було почати ще з осені.
— Ану, ходімте зі мною, — відказав йому на те Смок. — І прихопіть оці два цеберка. Ви ж бо не хворі.
Втрьох вони почали обходити хатини, вділяючи кожному хворому по цілому кухлю ялинового відвару. Але примусити кожного, щоб випив, теж було нелегко.
— Доведеться, видно, зразу втовкмачити вам, що ми не панькатися прийшли, — сказав Смок першому ж упертюхові, що лежав горілиць і стогнав крізь заціплені зуби. — Давай-но, Куций! — Смок ухопив пацієнта за ніс і легенько стусонув під ложечку, аж той хекнув і роззявив рота. — Ану, Куций! Тепер він ковтатиме!