— Послухайте, Вентворте, — сказав він. — У мене в руці — торбинка, а в ній — на тисячу доларів золотого піску. Я людина багата в цьому краю і можу собі таке дозволити. Боюся, в мене починається цинга. Дайте мені одну сиру картоплину, і цей пісок ваш. Ось підважте. скільки.
Смок аж здригнувся врадувано, коли Еймос Вентворт простяг у темряві руку й помацав торбинку. Потім Смок почув, як Вентворт шарудить під укривалом, і відчув, що долоні його торкнулася не важкенька торбинка, а картоплина — справжня картоплина, завбільшки з куряче яйце, і ще тепла, бо лежала в людини під боком.
Смок не став дожидатися ранку. Вони з Куцим побоювалися, що двоє тяжко хворих можуть померти кожну хвилину, і відразу подалися до їхньої хатини. В чашці вони несли картоплину вартістю в тисячу доларів — розтерту й потовчену разом з лушпайкою й піщинками, що до неї поприлипали, — і цю рідку кашку вони по кілька крапель почали вливати в жахливі отвори, що колись були ротами. Цілу довгу ніч Смок і Куций по черзі давали своїм пацієнтам картопляний сік, втирали його в розпухлі ясна з розхитаними зубами і примушували хворих ковтати кожну краплину дорогоцінного еліксиру.
Надвечір другого дня стан обох пацієнтів значно поліпшився. Вони вже не були найтяжчими хворими в таборі. Через дві доби, коли вийшла остання крапля соку, вони опинилися вже поза небезпекою, хоч до цілковитого одужання їм було ще далеко.
— Послухайте, — сказав Смок Вентвортові, — я власник кількох золотодайних ділянок, і мій чек вам оплатять де завгодно. Я даю вам по п"ятсот доларів за картоплину і беру у вас сто штук — на п"ятдесят тисяч.
— А золотого піску ви вже не маєте? — спитав Вентворт.
— Ми з Куцим нашкребли для вас усе, що мали з собою. Але, як відверто сказати, наше з ним багатство оцінюється в кілька мільйонів.
— В мене ніякої картоплі більше немає, — відказав на це Вентворт. — Шкода, але немає, У мене, власне, тільки одна картоплина й була — ота, що я вам віддав. Я беріг її всю зиму, боявся, що захворію. Нізащо не продав би її, якби не гроші на дорогу. Коли річка скресне, я поїду додому.
Хоч картопляний сік і скінчився, здоров"я тих двох хворих, що ним лікувалися, помітно стало поліпшуватись.
Решті ж, одначе, робилося дедалі гірше. Четвертого ранку поховали ще три спотворені хворобою трупи. Витримавши це випробування, Куций заявив Смокові:
— Ти вже спробував по-своєму. Тепер моя черга.
І він подався просто до Вентвортової хатини. Що там відбулося, він потім не розповідав. Але коли він вийшов звідти, на кулаках у нього були садна й подряпини, а Вентворт потім довго ще ходив з розквашеним обличчям, і голова його якось боком сиділа на скривленій і негнучкій тепер шиї. Чому він це завдячував, було ясно: на шиї у Вентворта чорніли відбитки пальців — чотири синці з одного боку борлака і один з другого.
Далі Смок з Куцим вдерлися до Вентвортової хатини, його самого викинули на сніг, а всередині все поперевертали догори дном. Пришкандибала Лора Сіблі й теж заходилася гарячково шукати.
— Тобі нічого не дістанеться, бабко, навіть якщо ми цілу тонну знайдемо, — запевнив її Куций.
Але всім трьом судилося однакове розчарування. Вони навіть долівку перекопали — і все ж таки нічого не знайшли.
— Я за те, щоб. підсмажу вати його на повільному вогні, аж доки не заговорить, — на повному серйозі запропонував Куций.
Смок неохоче похитав головою.
— Але ж це вбивство! — не вгавав Куций. — Він просто вбиває цих недотеп — усе одно, що сокирою голови їм стинає, тільки ще гірше!
Минув ще один день. Тепер Смок і Куций не спускали Вентворта з ока. Кілька разів, коли він виходив з цеберком по воду до струмка, вони ніби ненароком підступали до його хатини, і щоразу він кидався назад, так і не набравши води.
— Картоплю сховано десь у нього в хатині, — сказав Куций. — Це ясно, як божий день. Але де саме? Ми ж усе перетрусили. — Він підвівся й надів рукавиці. — Та я таки її знайду, навіть як доведеться всю його кляту хатину по колоді розібрати.