— Послухай-но, — сказав Маккен. — Надходить весна, і сніг береться корою. В горах, щоправда, бувають хуговії, та все-таки як на мене, тепер саме пора «вирушати в дорогу. Я ті хуговії добре знаю, тож із будь-ким іншим не наважився б тікати, тільки з тобою.
— Сиди вже й не рипайся, — відказав Смок. — Який там з тебе втікач, коли ти навіть ходити не вмієш! Квач ти, та й годі. Ні, як я вже надумаю втікати, то втікатиму сам. А може, й не надумаю, — щось мене нікуди й не тягне. Оленина мені смакує, а скоро й літо, лосось надійде.
Снас сказав Смокові:
— Ваш приятель помер. Мої мисливці не вбивали його. Вони знайшли його труп, він замерз у горах, коли настали перші весняні хуртовини. Звідси жодна жива душа не втече. Коли ми справлятимемо ваше весілля?
І Лабіскві:
— Я весь час бачу — в тебе на обличчі і в очах туга. Я так добре знаю твоє обличчя! На шиї під вухом у тебе рубчик. Коли ти радієш, кутики твого рота піднімаються вгору. А коли тебе бере смуток, кутики опускаються. Коли ти всміхаєшся, біля очей твоїх збираються три-чотири зморшки. А коли смієшся, — їх цілих шість. Іноді буває навіть сім, я лічила. А" тепер немає жодної. Я ніколи не читала книжок. Я не вмію читати. Але Чотириокий багато чого навчив мене. Я правильно говорю по-англійському. Це він мене навчив. Я бачила і у нього в очах тугу, наче голод, — тугу за великим світом. Він часто тужив за тим світом. Дарма що тут було добре м"ясо, і риби вдосталь, і ягід, і корінців, і навіть борошно бувало — нам його часто приносять їжатці й лускви в обмін за хутро. Та все-таки він тужив за тим світом. Невже ваш світ такий гарний, що й ти за ним тужиш? Чотириокий нічого тут не мав. А ти ж маєш мене. — Вона зітхнула й похитала головою. — Чотириокий, навіть помираючи, тужив за тим світом. Може, тебе теж, якщо ти залишишся тут назавжди, вб"є така сама туга? Шкода, що я зовсім не знаю, який він, отой ваш світ. Ти хочеш утекти туди?
Смок не наважився на відповідь, лише кутики його рота сіпнулися, але вона зрозуміла.
На кілька хвилин запала мовчанка; Лабіскві видимо боролася з собою, а Смок кляв себе за незрозумілу легкодухість: як міг він виказати їй свою тугу за світом — і промовчати про своє кохання до іншої жінки!
І знову Лабіскві зітхнула.
— Що ж, гаразд. Я так кохаю тебе, що навіть батька не боюся, хоч у гніві він страшніший за сніговицю в горах. Ти розкрив мені, що таке кохання. Це — випробування моєму коханню. Я допоможу тобі втекти звідси до світу, за яким ти тужиш.
X
Смок прокинувся й лежав непорушно. Маленькі теплі пальці доторкнулися до його щоки й застережливо лягли на губи. Потім хутро, від якого ще віяло морозом, залоскотало йому обличчя, і у вухо його прошепочено одне-єдине слово: «Ходімо».
Він обережно підвівся і прислухавсь. Сотні табірних собак уже виводили свою нічну пісню, але крізь їхні завивання Смок почув зовсім близько легке й рівне дихання Снаса.
Лабіскві легенько смикнула його за рукав, і він зрозумів, що треба йти слідом за нею. Він узяв свої мокасини, вовняні шкарпетки і в спальних мокасинах вибрався надвір. Коли вони проходили повз пригасле багаття, вона жестом показала йому, щоб узувся, а сама знову прослизнула до батькового намету.
Смок намацав стрілки годинника — була перша година ночі. Зовсім тепло, подумав він, не більше десяти градусів морозу. Лабіскві повернулася й повела його темними стежками заснулого табору. Хоч як сторожко вони ступали, сніг усе-таки рипів у них під погами, і тільки собаче виття покривало цей звук; на щастя, пси так захопилися своїм співом, що їм було не до того, щоб загарчати на двох утікачів.
— Тепер можна й говорити, — сказала Лабіскві, коли вони відійшли за півмилі від останнього багаття.
Вона обернулася до нього, і тільки тепер, при світлі зірок, Смок уперше побачив, що вона несе щось у руках. Напомацки він виявив, що то його лижви, рушниця, дві ладівниці й спальне хутро.
— Я про все подбала, — сказала вона й радісно засміялася. — Цілих два дні готувала криївку — носила туди м"ясо, і навіть борошно, сірники, вузькі лижви — на них краще бігти по сніговій корі, — а на пухкий сніг є плетені лижви. О, я вмію торувати стежку, й ми йтимемо швидко, мій коханий.
Смок хотів був сказати щось, але, почувши ці слова, затнувся. Досить дива було, що вона допомагає йому втекти, але що вона хоче й сама з ним утікати, було вже цілковитою несподіванкою. Розгубившись, він тільки й того, що одну по одній перебрав у неї речі. Потім, усе ще не знаючи, що зробити далі, він обняв рукою дівчину й пригорнув до себе.
— Бог добрий, — прошепотіла вона. — Він послав мені коханого.