— Я їх знайшов, — сказав Снас. — Але обох уже мертвими.
— Про це ніхто й досі не знає. Звістка не дійшла.
— Звістки ніколи не доходять, — люб"язно пояснив Снас.
— Тобто якби ви натрапили на них живих… Снас кивнув:
— То вони залишилися б зі мною, з моїм народом.
— Але Ентон утік від вас, — наважився Смок.
— Ентон? Щось не пригадую такого імені. Коли це було?
— Років п"ятнадцять тому.
— Отже, він усе-таки вижив. А знаєте, я часто думав про нього — цікаво було, що ж із ним сталося. Ми називали його Довгий Зуб. Він був дужий чоловік, здоровий.
— І Лаперль пройшов тут років десять тому. Снас похитав головою.
— Він бачив сліди ваших таборів. То було влітку.
— А, тоді зрозуміло, — відказав Снас. — Улітку ми кочуємо на півночі, за кількасот миль звідси.
Хоч як не намагався Смок, але не зміг довідатися, ким Снас був до того, як опинився в цих краях. Снас, безперечно, мав освіту, одначе уже багато років не читав ні книжок, ані газет. Він не знав і ніби й не хотів знати, які зміни сталися за цей час у світі. Він чув про появу шукачів золота на Юконі й про клондайкську золоту гарячку. Але приходні ніколи не потикалися в його володіння, а до решти світу йому було байдуже. Снас і чути про нього не хотів.
Лабіскві теж небагато могла розповісти Смокові про батькове минуле. Народилася вона тут, у мисливському таборі. Її мати померла, коли дівчинка мала шість років. Мати була красуня — єдина біла жінка, яку Лабіскві бачила в житті. Вона казала про це зі смутком, і зі смутком знову й знову заводила мову про той далекий великий світ, з якого батько її втік назавжди. Але знання, що цей світ існує, було її таємницею. Бо вона змалку запам"ятала, що на саму згадку про нього батька проймає нестримна лють.
Ентон розповів одній індіянці, що дід Лабіскві — материн батько — обіймав високу посаду в Компанії Гудзонової затоки. Згодом індіянка розповіла про це Лабіскві. Але як звали її матір, дівчина так і не довідалася.
Від Денні Маккена дізнатися щось путнє було неможливо. Пригод він не любив, кочове життя разило його, мов кара божа — і ця кара тривала вже дев"ять років. Він був родом із Сан-Франціско, там його напоїли, п"яному підсунули контракт, і протверезився він уже на китобійному судні. Біля мису Барроу він і ще троє матросів утекли з судна. Двоє померли, а третій кинув його в дорозі, коли вони над силу пробивалися на південь. Два роки прожив він серед ескімосів, перше ніж набрався духу рушити далі на південь, а коли залишалося всього три-чотири дні дороги до факторії Компанії Гудзонової затоки, його взяли в полон Снасові юнаки. Маккен був миршавенький, невеликого розуму чоловічок з хворими очима, і мріяв та балакав він тільки про те, як би йому повернутися до рідного Сан-Франціско та до своєї любої мулярської роботи.
V
— Ви — перша освічена людина, що потрапила до нас, — з повагою сказав Смокові Снас одного вечора біля вогнища. — А втім, у нас ще жив старий Чотириокий. Так його охрестили індіяни, бо він був короткозорий і носив окуляри. Він був професор зоології. (Смок подумки відзначив, що Снас цілком правильно вимовив це слово). Старий помер торік. Мої хлопці захопили його у верхів"ї Поркюпайну — він там відстав від своєї експедиції. Так, що й казати, він був освічений, але й дурний. І раз у раз збивався з дороги — ніякого відчуття напрямку. Зате він і на геології знався, і на обробці металів. На берегах Лускви є вугілля, і він спорудив там для нас чудові кузні. Він лагодив наші рушниці й навчив цього молодих хлопців. Торік він помер, і нам його дуже бракує. Він збився з дороги й замерз за милю від табору — ось як це сталося.
Увечері того ж дня Снас сказав Смокові:
— Я вам раджу вибрати собі жінку й завести собі власне вогнище. Вам буде зручніше, ніж із цими парубками. У нас, знаєте, є таке дівоче свято — дівчата розпалюють багаття й чекають своїх наречених. Звичайно це робиться влітку, коли з"являється лосось, але якщо хочете, я можу наказати й раніше.