— Авжеж, скажу. Ваш приятель убив одного з моїх людей. Той нікчема Маккен підвів руки догори після першого ж пострілу. Йому більше вже ніколи не закортить тікати. А вашого приятеля ловлять у горах мої мисливці — і вони впіймають його. До Юкону йому не дістатися. Ви ж віднині спатимете біля мого багаття. І з мисливцями більше не будете ходити. Я сам вас стерегтиму.
VIII
Перебравшись до Снасового багаття, Смок потрапив у скрутне становище. Тепер він бачився з Лабіскві частіше, ніж коли. Її щире, ніжне й невинне освідчення в коханні було для нього справжньою мукою. Вона дивилася на нього закоханими очима, і навіть поглядом своїм пестила його. Знову й знову він набирався духу, щоб розповісти їй про Джой Гастел, але все не наважувався й кляв себе за боягузтво. І найгірше було те, що Лабіскві така чарівна. Він не міг не милуватися нею, і хоч почував гризоту за кожну хвилину, проведену з нею, та все ж які це бували приємні хвилини! Вперше в житті перед ним розкривалася жіноча душа — і така чиста була душа Лабіскві, така неймовірно наївна й невинна, що Смок читав у ній, як у розкритій книжці. Вся одвічна жіноча доброта була в цій дівчині, незіпсованій умовностями й фальшем цивілізованого життя. Не раз він згадував Шопенгауера [23] і переконувався, що похмурий філософ помиляється. Пізнати жінку, як Смок пізнав Лабіскві, означало зрозуміти, що всі жінкофоби — це неповноцінні люди.
Лабіскві була чарівна, і, однак, поряд з її лицем із плоті й крові завжди поставало, немов осяяне вогнем, лине Джой Гастел. Джой щоразу бувала така стримана, вона так дотримувалася умовностей цивілізації! Але тепер Смокова уява наділяла Джой Гастел усім тим душевним багатством, що його він відкрив у Лабіскві. Одна лише звеличувала другу, " всі жінки цілого світу звеличилися в Смокових очах завдяки тому, що він побачив у душі Лабіскві, біля Снасового багаття в країні снігів.
Водночас Смок пізнавав і самого себе. Він згадував усе, що знав про Джой Гастел, і зрозумів, що кохає її. Але й Лабіскві була дорога його серцю. А що це означало, як не кохання? Чи можна назвати це почуття якось інакше, не принизивши його? Ні, це кохання, і ніщо інше. Виходить, він схильний до багатоженства! Це відкриття вразило його до глибини душі. Колись серед сан-франціської богеми він чував розмови про те, що можна бути закоханим одразу в двох чи й трьох жінок. Тоді він цьому не повірив. Та й як він міг повірити, не зазнавши цього на власному досвіді? Але тепер — інша річ. Тепер він і справді кохає одразу двох, і хоча частіше йому здавалося, що почуття до Джой Гастел переважає, деколи він ладен був заприсягтися, що Лабіскві йому любіша.
— У світі, мабуть, багато жінок, — сказала вона йому якось. — І жінки люблять чоловіків. Певно, і тебе любило багато жінок. Розкажи мені про них.
Він нічого не відповів.
— Розкажи мені, — наполягала вона.
— Я ніколи не був одружений, — ухильно відповів він.
— І в тебе більш нікого немає? Немає за горами іншої Ізольди?
І тут Смок остаточно переконався, що він боягуз. Він збрехав. Хоч і всупереч своїй волі, але збрехав. Він похитав головою, повільно, ласкаво всміхнувся — і сам, напевно, здивувався б, якби побачив, яка ніжність відбилася на його обличчі, коли Лабіскві аж засяяла від щастя.
Він намагався знайти собі виправдання, вигадував для себе заспокійливі й, безперечно, лицемірні докази, але він і справді не був такий бездушний, щоб безжально розбити серце цієї наївної дівчини.
Снас теж бентежив його. Чорні ватагові очі все помічали, і він не звик кидати слів на вітер.
— Хіба є такий батько, що прагне видати дочку заміж? — казав він Смокові. — В усякому разі, не той, що має хоч трохи уяви. Це боляче. Повірте, навіть подумати про це боляче. Проте так заведено в житті — і Маргеріт теж мусить колись одружитися.
Запала мовчанка, і Смок уже вкотре спитав себе, яка ж таємниця оповиває Снасове минуле.
— Я людина брутальна й жорстока, — вів далі Снас. — Але закон — це закон, і я справедливий. А тут, для цих первісних людей, я — і закон, і суддя. Ніхто не насмілиться мені перечити. І до того ж я батько, і прокляттям моїм є власна моя уява.
Чим мав завершитися цей монолог, Смок так і не дізнався, бо його урвало голосне гарчання й сріблястий сміх з намету, де Лабіскві гралася з нещодавно впійманим вовченям. Болісна гримаса скривила Снасове обличчя.
— Дарма, я це переживу, — похмуро пробурмотів він. — Маргеріт повинна вийти заміж, і це наше з нею щастя, що ви потрапили до нас. На Чотириокого надії було мало. А про Маккена і взагалі шкода мови, тож я мусив зіпхнути його за жінку, що розпалювала своє багаття двадцять років поспіль. Якби не ви, довелося б Маргеріт вийти за індіянина. Лібаш міг би стати батьком моїх онуків!
У цю мить Лабіскві з вовченям на руках вийшла з намету до багаття, аби подивитись на того, хто притягав дівчину, мов магніт, — і очі в неї сяяли коханням, якого ніхто не навчив її приховувати.
IX