Смок утратив лік часові, дням і ночам, хуговіям та привалам. Це був нескінченний, безпросвітний кошмар, повний мук та тяжкої праці, і все ж вони йшли і йшли, і Маккен плентався позаду, бурмочучи щось про заповітне своє Сан-Франціско. А вгорі, на тлі холодної блакиті стриміли величні, суворі й байдужі шпилі гір. Вони пробиралися то похмурими ущелинами серед урвищ таких крутих, де й сніг не держався, то обмерзлими долинами, понад промерзлими до дна озерами. А то якось уночі в проміжку між двома хурделицями вони побачили на крайнебі відблиск далекого вулкана, — і потім навіть не певні були, чи це не примарилося їм.
Поверх крижаного покриву лягав шар свіжого снігу, брався корою і в свою чергу зникав під новими заметами. Подекуди, в глибоких ущелинах, під ногами в них було снігу в кілька сотень футів, а у вузьких розколинах, де вільно гуляв вітер, траплялися їм невеличкі льодовики без жодної сніжинки на поверхні. Мовчазними привидами переповзали вони через навислі над безоднею снігові шапки, а часом тяжкі сни їм уривав гуркіт поблизького обвалу. Іноді вони таборилися на ніч так високо, де вже не було з чого розкласти багаття, і тоді мусили теплом власного тіла розігрівати промерзле м"ясо. І весь час Лабіскві лишалася така, як була. Незмінно бадьора, вона тільки на Маккена дивилася незичливо, і ні крайнє виснаження, ані холод не могли притьмарити її кохання до Смока.
Ревно стежила вона за розподілом їхніх жалюгідних харчів, і Смок бачив, що кожен Маккенів кусень дратує її до нестями. Одного разу вона сама розподіляла їжу, і Маккен одразу ж зняв дикий гвалт: не тільки-бо йому, а й собі вона дала куди меншу пайку, ніж Смокові. Відтоді Смок розподіляв харчі сам.
Якось цілу ніч сипав сніг, і вранці невелика лавина знесла їх ярдів на сто схилом. Вони вибралися, ледь не задихнувшись під снігом, але неушкоджені. І тут виявилось, що пропав Маккенів мішок з усім їхнім борошном. Другий, ще більший обвал, поховав цей мішок під снігом уже назавжди. І хоч лихо сталося не з вини Маккена, Лабіскві навіть не дивилася більше в його бік. Смок розумів: вона боїться, що не зможе стримати себе.
XIII
Стояв тихий ранок, на блакитному небі не було ані хмаринки, сліпучо яскрів сніг. Утікачі вибиралися вгору широким спадистим схилом, брели, мов утомлені привиди в безживному світі, де навіть легіт не порушував глибокої, мертвотної тиші. За сотню миль над обрієм здіймалися пощерблені хребти Скелястих гір, видні так чітко, наче до них було щонайбільш миль зо п"ять.
— Щось буде, — прошепотіла дівчина. — Ти відчуваєш? Щось ніби насувається звідусіль. Усе стало таке чудне.
— Мене проймає дрож, — відповів Смок. — Але не з холоду. І не з голоду.
— Дрож у мозку, в серці! — підхопила Лабіскві. — І в мене теж.
— Ні, це не всередині, — визначив Смок. — Я відчуваю холод іззовні, кожним нервом відчуваю.
За чверть години вони зупинилися перевести подих.
— Гір на обрії вже не видно, — зауважив Смок.
— Повітря якесь густе й важке, — сказала Лабіскві. — Дихати важко.
— Три сонця, — прохрипів Маккен, заточився й міцніше стис жердину, щоб не впасти.
Два примарних сонця [24] з"явилися обабіч справжнього.
— Уже п"ять, — сказала Лабіскві.
Вони стояли й дивилися, і все нові сонця спалахували в них перед очима.
— Боже, таж їх не злічити! — злякано скрикнув Маккен.
І справді, куди не кинути оком, півнеба палало й яріло сліпучими спалахами нових сонць.
Нараз Маккен аж зойкнув з подиву й болю.