— Спасибі, кухарю. Ви славний хлопець. Ну, товариство, рушаймо!
— За здоров"я королеви та Біла Маккінлі!
— До дна! — прогримів Джек Корнел, і кухлі задзвеніли, вдарившись об стіл.
Ванс Корліс виявив, що йому стало весело й цікаво. «За теорією Фрони, — подумав він іронічно, — це зветься вивчати життя й розширювати світогляд». То була Фронина фраза, і він кілька разів у думці повторив її. Потім, згадавши про заручини Фрони з Сент-Вінсентом, раптом попросив Діву заспівати щось, і вона дуже тим зраділа. Проте вона соромилась і заспівала тільки тоді, коли Бішоп виконав кілька куплетів з «Летючої хмарини». Її слабенький голосок містив у собі тільки півтори октави, нижче цієї межі він якось чудернацько мінився, а в вищих тонах тремтів і уривався. Та попри це, вона проспівала «Візьміть собі золото ваше» так зворушливо, що в очах у Корнела, який уважно слухав її, виступили пекучі сльози і він у ту хвилину відчув якусь дивну тугу.
Діві всі голосно заплескали в долоні, а Дел Бішоп запропонував випити за здоров"я співачки і назвав її «чарівним дзвіночком», а Джек Корнел усе репетував: «До дна!»
Через дві години в двері постукала Фрона Велс. Стукіт був голосний і впертий, він подолав нарешті гамір у хаті і примусив Корліса підійти до дверей.
Вона радісно скрикнула, побачивши його:
— О, то це ви, Вансе! Я й не знала, що ви тут живете!
Він стиснув їй руку й заслонив од неї двері своїм тілом.
За спиною в нього реготалася Діва, а Джек Корнел ревів на всю губу:
— Що таке? — спитав Ванс. — Що-небудь трапилось?
— Мені здається, ви могли б мене запросити до хати. — В її голосі чувся докір та нетерплячка. — Я завалилась на кризі і приморозила собі ноги.
— Та йди ти під три вітри! — задзвенів за Вансовою спиною голос Діви. Тоді долинув сміх Бланш та Бішопа і крикливий протест Корнела. Корлісові здалося, що вся кров ударила йому в обличчя. — Вам, Фроно, не можна сюди заходити. Хіба ви не чуєте?
— Але я мушу. Мені відмерзають ноги.
Він розпачливо відступив і зачинив за нею двері. Ввійшовши з темряви, вона на хвилинку зупинилась. А коли її очі звикли до світла, швидко розглянулася. В хатині було накурено, і від цього духу нудило свіжу людину, що прийшла знадвору. З величезної миски на столі стовпом виходила пара. Діва одбивалась від Корнела довгою ложкою на гірчицю. Викручуючись від нього, вона ще спромагалася щоразу старанно змащувати йому носа й щоки жовтим мастилом. Бланш, сидячи біля пічки, мовчки дивилась на це, а Дел Бішоп, з кухлем у руці, голосно вітав кожен вдалий рух Діви. Обличчя в усіх розпашілися.
Ванс безпорадно прихилився до одвірка. Все це здавалось йому якимсь неможливим безглуздям. У нього з"явилося химерне бажання зареготатись, але замість сміху він вибухнув довгим кашлем. Фрона, почуваючи, як ноги у неї дедалі більше німіють, ступила наперед.
— Гелло, Деле! — крикнула вона до Бішопа.
На цей знайомий голос веселощі зникли Делові з обличчя, і він повільно, ніби знехотя, обернув голову. Фрона відкинула відлогу, й лице її, свіже, рум"яне з морозу, видалося на тлі темного хутра сонячним зайчиком, що засяяв у брудному хліві. Всі вони її знали. Хто ж не знав дочки Джекоба Велса! Діва перелякано скрикнула й випустила з рук ложку, а Корнел, мимохіть розмастивши долонею гірчицю по всьому обличчю, присів на стілець. Тільки Карибу Бланш не втратила рівноваги й тихо сміялася.
Бішоп примусив себе сказати: «Гелло!» та після того знову замовк.
Фрона, почекавши хвилинку, промовила: