— І відповім, — сказав Дік. — Я б не забив Поли. І вас, Лео, я б не забив. То була б нечесна гра. Хоч би як мені краялось серце, я б сказав: «Благословляю вас, дітки». Одначе… — він змовк на хвильку, і веселі зморщечки в кутиках очей провістили, що зараз він утне якийсь жарт. — Одначе я б подумав, що Лео прикро вклепався. Бачте, він зовсім не знає Поли.
— Вона перебивала б йому споглядання зір, — усміхнувся Теренс.
— Ні, Лео, ні, обіцяю вам! — вигукнула Пола.
— Оце вже ви клеплете самі на себе, місіс Форест, — запевнив її Теренс. — По-перше, ви б не змогли не робити цього. А по-друге, робити так було б вашим святим обов’язком. І нарешті, якщо хочете почути мов авторитетне слово, коли я був молодим, палким коханцем, із серцем повним любові й очима повними зір, я не знав більшого щастя, як тоді, коли моя кохана змушувала мене забувати про них.
— Теренсе, якщо ви й далі казатимете такі чудові речі,— знов вигукнула Пола, — то я втечу в лімузині і з Лео, й з вами!
— То не баріться ж, — галантно відповів ірландець. — Та зоставте між вашим манаттям місце для кількох книжок про зорі — може, нам з Лео захочеться почитати їх у вільну хвилину.
Диспутанти нарешті дали спокій Лео, і Дар Гаяль з Генкоком насіли на Діка.
— А що ви розумієте під «чесною грою»? — спитав індієць.
— А те саме, що сказав я і що Лео сказав, — відповів Дік; він уже відчув, що Полина нудьга й неспокій на якийсь час розвіялись і вона прислухається до розмови мало не жадібно. — Для мене, з моїми поглядами і вдачею, це була б найтяжча душевна мука, яку лиш годен я уявити, — цілувати жінку, що тільки терпить мої поцілунки.
— А якби вона прикидалася — скажімо, заради минулого, чи жаліючи вас, не хотячи уразити? — допитувався Генкок.
— Це був би, як на мене, непрощенний гріх, — відповів Дік. — Тоді нечесна гра була б з її боку. Я не розумію, яка в цьому справедливість і яке задоволення — утримувати біля себе кохану жінку хоч на мить довше, ніж вона того хоче. Лео сказав щиру правду. Може, п’яному шевцеві щастить кулаками завоювати й підживляти любов своєї тупої самиці. Але чоловіки з вищою натурою, бодай з проблиском розуму й духовності не можуть здіймати руки на любов. Я зробив би, як каже Лео: полегшив би жінці все і був би дуже делікатний з нею.
— Що ж тоді вийде з вашого інституту моногамії, яким так вихваляється західна цивілізація? — спитав Дар Гаяль.
— То ви обстоюєте вільне кохання? — докинув і Генкок.
— Я можу відповісти тільки банальною істиною: не вільного кохання не буває. Тільки пам’ятайте, що ми дивимося з погляду вищих натур. Оце й вам відповідь, Дар Гаялю. Величезну більшість людей треба прив’язувати до ладу й до праці інститутом моногамії чи ще якою твердою, непорушною формою сім’ї. Бо ці люди не годяться для волі в коханні чи в шлюбі. Для них свобода кохання означала б просто розпусту. Тільки ті нації змогли розквітнути й витривати віки, де релігія й держава тримали людські інстинкти в рамках послуху та ладу.
— То виходить, що ви ваші власні шлюбні закони визнаєте тільки для інших, але не для себе? — запитав Дар Гаяль.
— Я визнаю їх для всіх. Діти, родина, кар’єра, суспільство, держава — все це робить шлюб, законний шлюб, доконечним. Але з тої самої причини я визнаю і розлучення. Всі люди, чоловіки й жінки, здатні покохати не один раз у житті. Давнє кохання може вмерти, а нове — народитись. Над коханням держава має не більше влади, ніж самі чоловіки чи жінки. Хто закохався, той закохався, й квит, більше він нічого не знає — тільки трепет, захват, зітхання, пісню в серці. Але над розпустою держава може мати владу.
— Ви обстоюєте якесь аж надто складне вільне кохання, — скептично зауважив Генкок.
— Правда. Бо й людина, що живе в суспільстві,— це істота аж надто складна.
— Але ж є такі чоловіки, такі коханці, що не можуть пережити втрати коханої,— вихопився Лео, здивувавши всіх. — Вони б умерли, якби вмерла вона… а тим наче — якби вона покохала іншого.
— Ну що ж, нехай вони й умирають, як умирали завжди, — відмовив Дік похмуро. — винуватити за їхню смерть нема кого. Нас так створено, що серця наші часом збочують.