Мельдеру було за п"ятдесят.
Зайшла дружина Мельдера — низенька, суха, з молодими, синіми очима. Чоловік перекинувся з нею фразою.
Двері в другу кімнату причинено. Звідти чути дівочі голоси. У Мельдерової доньки гості.
— Лудзу… — сказала хазяйка, показавши рукою на відхилені двері.
Вона або вдавала, або таки не впізнала Кудрявого.
Ми зайшли і ледве не вдарилися головами об одвірок.
Хижу, мабуть, мурував сам Мельдер під свій зріст. Нас запросили за стіл. За цією кімнатою була ще одна. Там обідали дівчата.
— Так що? — раптом поспитала у мене хазяйка, коли її чоловік зник за дверима третьої кімнати.
Я всміхнувся, розвівши руками, не розуміючи, що вона мала на увазі.
— Налякали ви чоловіка! Тут усього бійся. Німців бійся. Айзсаргів бійся. А найбільше німецьких шпигунів, бо їх не завжди впізнаєш… — говорила господиня російською мовою, потерши довгими пальцями високе, перетяте трьома зморшками розумне чоло.
— А ви нас не боїтеся? — спитав я.
— Вас я пізнала одразу! — звернулася вона до Кудрявого. — Ви були тоді у німецькій уніформі.
— То й що? — запитав я її ж словами.
— А те, що ви не німці і не власовці. Ви ті… — вона перейшла на шепіт. — З неба.
Я спробував заперечити. Та вона підняла руку — мовляв, змовкни.
— Яку б одежу ти не одягав, сину, тебе все одно видно, що ти радянський хлопець!
Я почервонів: ось тобі й конспірація.
— Ви циганка-ворожка? — запитав Кудрявий.
— Поживете стільки, як я, теж розбиратиметеся в людях! — відповіла дипломатичним тоном хазяйка.
— А чоловік ваш не впізнав нас?