Галка

П"ятеро бійців Кудрявого і полонений німецький лейтенант стояли в кузові «газика», що пробивався крізь війська по шосе на схід. Хлопці запилені так, що блищали тільки зуби, коли всміхалися: так багато було куряви, збитої на узбіччі асфальту обозами, тягачами, «тридцятьчетвірками» і самоходами. Усміхатися було від чого: вони їхали визволеною латиською землею. Визволена земля. Поняття це особливо зрозуміло тим, хто бачив поневолені фашизмом села і міста. Та зараз над хлопцями ясне і пекуче, мов у жнивний липень, вересневе сонце, і світить воно не так, як по той бік фронту.

Пересилюють гуркіт моторів і фуркання коней голоси: то лаються водії. Якийсь з обозу кричить на конячину. Обозники сидять на полудрабках підвід поважно, мов царі на тронах., Це вусаті дядьки з вузькуватими очима й широкими вилицями — казахи, киргизи чи й тувінці, коні для яких найрідніші тварини.

Знову пробка. Скупчилися тягачі, автомашини, обоз. Їхня машина ледве проповзла крізь гущавину техніки.

— Привіт слов"янам! — весело і незвично для наглядача й шанувальника порядку і конспірації закричав Короп, що й сам здригнувся від голосу.

— Які ж вони слов"яни? Це ж киргизи!.. — здивувався Орел.

— Все одно слов"яни, раз обозники! — пояснив Леонід.

На вигуки Коропа, який, ніби вождь з трибуни, ощасливлював народ свій помахом руки, браття-слов"яни і з вузькими, і з широко відкритими очима відповідали, невдячні, Погрозами: сварилися кулачищами. А деякі, схопивши гвинтарі зразка 1891 дріб 30 року, стріляли поверх Коропової голови і тих, котрі стояли з ним у кузові.

— Та ви що, здуріли?.. — вигукнув зблідлий Короп. — Туди вашу розтуди!..

Як і слово пароля, лайка дійшла до обозників.

— Не стріляй, ШалдибаєвІ Це ж наші…

— А чого ж вони у фріцівській одежі? І ще й сваряться.

— Гей там, у кузові, фріци полонені!..

— Ба, які патла відпустили!..

— От біси-анцихристи! — похитав докірливо головою Орел. — Вони й німця живого не бачили.

Та машина незабаром виповзла з лабіринту авто й возів і покотила далі на схід.

Короп дивився задумливим поглядом у синю далечінь, яку було видно з пагорба, куди видерся «газик», неначе човен на гребінь хвилі. Марилися Коропу безкраї далі з високого берега Волги, такі далекі, безмежні, як і сама російська земля. «Чорт візьми! — думав Короп. — Коли і де ще так відчуєш, що таке рідний край, як не в перші години перебування на своїй землі. Приїду й одразу ж попрошу відпустку. Це ж і донька має піти до школи. Як там?.. Стіна в хаті прогнулася. Сміються, мабуть, люди: лісник, а стіна згорбатіла. А того їм і не знати, що я вже сім років в армії і побував уже, як у тій пісні, «от Кронштадта и до Владивостока», тільки навпаки — од Владивостока і до Риги…»

Усмішка не зникала з припухлих губів.

— Красота яка навкруг! — вигукнув Короп, кидаючи свій зір туди і сюди, немов генерал із спостережного пункту в час, коли військо його перемагало. Потім з неприхованим задоволенням руки потер:

— Тепер, товаришу полковник, Іване Сергійовичу, відпусточку тижнів на три! Обіцяли? «Будь ласка! Ви заслужили відпусточку. П"ять рулонів група розмотала! Переведи це в трудодні й тонни зерна чи кавунів — ого скільки буде!» — скаже полковник, а може, й сам генерал.

— А коли скаже той же полковник чи й генерал, що треба полетіти ще? — запитав весело Юхан, а сам не хотів і думати про те, летіти їм чи не летіти..