Галка

— Так. Сталін добре сказав, справедливо сказав. Німеччина, народ залишається, — потиснув Ганс руку командирові розвідників. — А Тельман сказав: «Сталін розтрощить череп Гітлеру!»

Поки розвідники прощалися з полоненим, старший лейтенант домовився з водієм, щоб той підкинув бійців Кудрявого на хутір.

«Газик» незабаром звернув із шосе круто на північ.

— От і добралися до Ленінграда! Якби ми їхали в машині, що везла корів, обминули б цього старшого лейтенанта!

— Вгомонися, ти! — зітхнув Короп, думаючи про своє.

Дорога звивалася неподалік від муру і напівзруйнованих бойових башт старовинної фортеці Ізборськ, що бовваніла над урвищем. Фортеця заснована ще за часів Київської Русі — була її північним форпостом. Небо чисте, голубе, і сіро-червоні стіни фортеці у сонячних променях були казково величними й ніби підпирали його.

Їхали з півгодини. Авто зупинилося біля дубових воріт з дашком. Ошули товстенні, вкопані на сто років. Клямка на хвіртці масивна, ніби середньовічна. Дах будинку дранковий. Вікна невеликі, низько насуплене піддашшя мовби прикривало їх від сонця.

Хвіртка відчинилася, і на вулицю вийшли чоловік і жінка. Він чорнобородий, широченний у плечах, з великими руками, що ними, мабуть, і тесав і вкопував у землю дебелі ошули. Жінка в клітчастому светрі, запнута хустиною.

— Тере-тере! — привіталася естонською мовою.

— Здрастуйте! — нахилив голову чоловік. — Ви наші гості.

— Тере-тере!

Хлопці потиснули господарям руки.

Орел одразу ж заговорив з ними рідною мовою, і жінка розцвіла від усмішки. Чоловік пропустив усіх, а потім зайшов у двір сам.

— Я приготую баньку! А дружина подасть обід. Видно, дорога у вас була дальня?.. — поцікавився хазяїн.

— Угу. Довжиною у шість місяців, — загадково відповів Кудрявий.

Селянин примружив очі, ніби вимірював, яка справді довжина шляху в півроку.

— Що ж, не завадить змити грішки! — голосом старійшини промовив Короп, ведучи хлопців до лазні. — Кхе-кхе… — ще й покректав, немов старий.

Лазня біля криниці, а над нею верба. Галка знав, що в рік свого народження від дідусевої сім"ї відокремився найстарший син Антон, який і викопав на низу нової садиби криницю і посадив чотири осокори. Галка виріс, і дядько сказав, що осокори — його ровесники. Буваючи у дядька, хлопець завжди бігав до своїх братів-осокорів. Перед від"їздом на військову службу ходив прощатися. Дерева були вже височенні, крони сплелися шатром. А яка гарна у них кора — чиста, світла, гладенька, як і шкіра в людини, котрій тільки вісімнадцять. Притулився щокою до стовбура, задерши голову, і слухав, як шепоче зжовкле листя на осінньому вітрі. «Про що? — хотілося спитати. — Коли ще зустрінемося, брати-осокори?»

І в цієї верби з величавими вітами вже золотиться листя. Кінець вересня. Доноситься запах димів. Селяни копають картоплю й палять бадилля. Дома хлопці на городах пекли цукрові буряки. Смачнішого, мабуть, і не їв у дитинстві. Халва — і то не те, що печені буряки!

Галка ще стояв біля верби, а хлопці галасували у лазні, ллючи на розпечене каміння воду, піддавали парку, б"ючи один одного березовими віничками. Короп кректав від задоволення, блаженствували Юхан, Леонід і Кудрявий.